Я не привик до чужини.
У ній раю я не побачив,
Хоча тут родились сини,
Минали чергові весни,
А я стежок й нині не трачу
До своєї Батьківщини.
Кличе мене рідна земля
В безсонні ночі в чужині.
Сади здичілі і поля,
Прастарі липи з Дубника.
Рідне село у буряні...
Хоч є воно, його нема.
Так. Я іду в життя батьків.
В спогадах бачу їхній світ,
Весняний світ без журавлів.
Сади цвітучі без хрущів
І повну правду тамтих літ,
Коли жили без ворогів.
Чую, як б’є церковний дзвін
У Великодня Світлий День.
В селі пахне свячений хрін...
Сповідь веде людей до змін...
Христос Воскрес ! Чути пісень...
Співає дідо, батько, син...
Співали всі. Місто й село.
Там тоді повно було нас.
В той день всім було весело -
Христос Воскрес! у світ ішло.
Який то був чудовий час.
В сорок сьомім все відійшло.
Церковний дзвін тоді затих.
Церковний спів тоді замовк.
В село прийшла ватага злих,
Через яких промовив гріх.
Не було чути молитов,
Лиш чортенят глузливий сміх.
Тому то власне чужина
Вписала в пам’ять спогади.
Нагадуючи, де вина.
Проти, що ніби їй нема.
Тому скажімо молодим,
Щоб не забули свого я.
12.04.2009р.
