із дороги де враз підвезуть повертаю у степ
обіч мізантропія шепоче все тихше і тихше
я іду по слідах запитання чи вниз це вперед
і чи варто людині просити помилуй нас лише
ніби й чую когось та не бачу чомусь ні душі
потопельники вироду в урбаністичну хламиду
ще й вдоволено плещуть в долоні як на шабаші
так що й не зрозуміло чи справді такі ми чи з виду
скоро Сонцю сідати за свій золотий небозвід
скоро людству страждати на інших щасливих планетах
я виходжу за борт хоча може не варто й не слід
то від нас на Землі а лиш смужка розгінна для злету
