Престижу ради, не заради зла,
Де всяк крутішим здатися хотів,
Соромились сказати, що з села,
Під грушами закопаних пупів,
Та шкарубких долонь своїх батьків,
Щоб не вписали їх між селюків.
Здобувши горде прізвисько – міські,
Бравадою потішивши серця,
Стирали навіть натяки слизькі,
Немов із пересохлого тунця,
Із гожого та пишного лиця,
Як піну з губ нежданого мерця.
Нема моралі, бо вона пуста,
Нема коріння, то яка мораль,
Душа буває, як кілок, товста,
Із тину, за яким сіріє даль,
Де їй причеплять жадану медаль,
У кожної душі свій рай, на жаль.
