Розвіяних думок танцююче сміття
осінньо шелестить під вітру перелоги.
Знов мислями летиш у пам’ятні місця
колишніх спілкувань і радісної змоги.
Виходиш на парад заплутаних надій,
поїздок в тісноті, пружинистих походів...
Чи написать тому? Чи подзвонити тій?
Довіритись новій хвилюючій пригоді?
Що досвід принесе -- червонобокий плід
чи брови, що злетять в холоднім здивуванні?
Де щирості межа? Чи захололий слід
удасться воскресить в розчуленому стані?
І робиш ти цей крок – неначе на духу
(бо серце запальне обмежень не приймає),
забувши про оту розвилку на шляху
і придорожній знак: «Повернення немає».
