Жив собі був колись
простий хлопець із народу
справжній син свого народу
правдиво нарідний хлопець
й було у ньому геть все народним, –
відкрита народна душа
завзята народна вдача
жива народна мова
гострий народний розум
дотепний народний гумор
незламний народний дух, -
нічого не мав у собі
що не було би в ньому від народу
тож не знав иншого щастя
як тільки жити серед свого народу
а, головне, цілковито для свого народу…
Й ось одного разу нарідний хлопець
здибав нарідну дівчину
справжню доньку свого народу
просту дівчину з народу
в якій пізнав рідну собі душу
адже у неї геть все виявилося народним, -
відкрита народна душа
завзята народна вдача
жива народна мова
гострий народний розум
дотепний народний гумор
незламний народний дух, -
і не знала вона иншого щастя
як тільки жити серед свого народу
а, головне, цілковито для свого народу
позаяк, не мала в собі анічогісінько
що не було би в ній від народу…
А що ж означає жити для свого народу
як не те, аби робити його повсякчас
іще більшим, іще кращим, іще щасливішим?
В міру власних сил та можливостей.
Та і як, скажіть, могло би бути по-другому
коли саме так напучує народна мудрість?
Тож нарідний хлопець і нарідна дівчина
свідомі св’ятого обов’язку перед народом
котрий щедрою рукою обдарував їх
душею, вдачею і мовою
розумом, гумором і духом
стали на весільний рушник
і згідно звичаїв свого народу
створили народну сім’ю
справжню народну родину
сповнену, як і водиться у народі
простого народного кохання
пошани до рідних батьків
любові до рідних дітей…
І ось в належний час
у молодого нарідного подружжя
народилося чарівне дитя –
просте дитя з народу
справжнє дитя свого народу
правдиво нарідне дитя, –
здорове, красиве, радісне, –
щасливе життям серед свого народу
а, головне, для свого народу
який дав йому геть усе, –
відкриту народну душу
завзяту народну вдачу
живу народну мову
гострий народний розум
дотепний народний гумор
незламний народний дух, –
і не знало дитя иншого щастя
як тільки жити серед свого народу
цілковито для свого народу
бо, не мало в собі анічогісінько
що не було би в ньому від народу…
І було дитя не відмінним від свого народу
як плоть від рідної плоті
його ж доля була невід’ємною від долі народу
як доля від рідної долі
тож що б не відбувалося в його житті
все було лишень відбуванням народом
і не знало дитя народу иншого щастя
як тільки жити серед свого народу
а, головне, для свого народу:
здибати в народі собі пару, –
просту, справжню, правдиву, –
створити народну сім’ю, –
у коханні, пошані та радості, –
й робити все, що годиться
аби не було ніколи переводу
багатству, красі та щастю народу
який дав йому геть усе –
відкриту народну душу
завзяту народну вдачу
живу народну мову
гострий народний розум
дотепний народний гумор
незламний народний дух…
А що ж ще, скажіть, треба
простому чоловіку з народу?
Справжньому сину чи доньці свого народу?
Аби бути правдиво людиною?
Щасливою людиною серед инших людей?
Нічого, що не було би від народу.
Чим би не пишався серед народу
як його вірний син чи донька.
Позаяк, тільки те, що робить рідним
робить в той же час і щасливим.
Принаймні, в тій мірі
в якій ще залишаєшся людиною…
Все ж инше – від лукавого!
