Твоє тіло пахне полином
травою прим’ятою
гірким пилом стежини
водою з безодні
й ледь чутно –
гострим щемом гріха…
Он як?!. А ще?
Тереном теплим і темним
цвіркунами у листі
леготом ніжним, поземним
птахами у вітті
а понад усе –
оглушливим співом краси…
Як гарно!.. А ти –
квітів пелюстками чорними
по долі на кожну
серпня сухими просторами
росою прозорою
й такими вабливими
манівцями крізь ніч…
І все?!. Ні, милий, не все…
Ще часом жаданим й урочним
горою в задумі
сяйвом блідо-молочним
із неба на груди
де спрагу втамовую
розпусти п’янкою снагою…
О, люба, як добре!.. А ти –
місяцем в чистому полі
скибкою здоби
щедро залитою медом
на тарелі околу, -
котрою, - каюсь!, -
ласує похапцем злодій…
Як смішно!.. А ще?
Пахнеш гамором міста
клаптиком лісу
рястом ясного намиста
зорів і зір
і, гадаю, -
вже трішечки мною…
Так, серце, тобою…
А ще пахнеш калиною
червоним і кислим
під руками, що ліплять
тебе знову із глини, -
не повіриш!, –
взірцями з дитинства…
Так хороше!.. Не зупиняйся!..
Духмянієш без страху
несамовита й гаряча
оголена не в темряві
а в прадавнім часі
коли в обіймах
входиш вся в ребро…
Так, милий, так!..
Вієш довгим-довгим криком
як пуповина чи змія
що тягнеться від віку
уривком долі і спокуси
о, диво дивне!
із яблуком життя в устах…
Ще, коханий, ще!..
Натхненний колінкую над тобою
благоговійно б’ю поклони
в розпашіле лоно головою
завзято розпинаюсь на хресті
терням перевернутим у землю…
