Запитали у Зими:
„Чом вмиваєшся слізьми?
Чом морозити не хочеш?
Людям голови морочиш?”
А Зима зітхала тяжко:
„Вас образить мені важко.
Он ще птахи не летіли,
Бджоли в вулику не сіли.
Не заснув ведмідь в барлозі,
Їжачок снує в дорозі.
Навіть листя на вербі
Не опало, далебі.”
– Ой, ласкава ти, Зима!
Сили в тебе ще нема.
Та ось скоро новий рік
Розпочне щасливий лік.
Діти хочуть покататись,
Стрімко з гірки поспускатись,
Взяти лижі й ковзани
І помчати з вишини.
Хочуть по сніжку малята
Покататись на санчатах,
Зліпить бабу снігову,
Дуже гарну, як живу.
І щоб, наче, добрі духи
Бігли зайці капловухі.
Тож, послухала Зима:
Одяглась в кожух сама,
Снігом зоряним дмухнула,
Биті чоботи озула,
Осідлала срібних коней,
Взяла віжки у долоні
Полетіла над лісами,
Над стежинками, містами.
Притрусила снігом гори,
Закувала льодом море,
Вкрила снігом ліс, дерева,
Й ходить, наче королева.
Отаку ми любим Зиму:
Білу, сніжну, нескориму.
Щоб крутила завірюха,
Щоб мороз щипав нам вуха,
Щоб все снігом замітало,
Крига ріки щоб скувала.
Щоб рипів сріблястий сніг,
Й білий зайчик в шубці біг.
І не треба нам зими,
Що вмивається слізьми!!!
