Далека від красот манливої природи,
підтримуєш вагу щоденного буття,
і світло ліхтаря кружком невпинно бродить
по вигинах плавких безшовного лиття
німотних сіро-днів, наповнених, обтічних,
що їх не обминуть, не збути самохіть...
Щось вічне проступа між проявів невічних –
ні оком охопить, ні думкою зловить.
Слова тепер -- чужі, і образи – намарні,
і їх чомусь не жаль, як листя на воді.
Такі холодні дні, розхристані, негарні,
така в них глибина -- століття молоді!
Така рясна краса в урочищах скорботи!
Солоністю від них, правдивістю несе.
Ріка в сталевім сні лункі будує гроти,
і марять в глибині про все вони, про все...
