| © Катруся Степанка, 27-12-2019
|
«Нашої душі живі дзвіночки»
Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Одне дається –
…довге… чи коротке,
наповнене – чи сміхом… чи ниттям,
п’янке, терпке, гірке, кисле… солодке.
Душа випробує, смаків всю різновидність.
В себе вбирає.
Де усі ховає?
Час витирає з пам’яті всю плідність,
але, із попелу – згоріле оживає.
Життям, упевнені, керуєм – Ми!
Душа живе! Ми – тільки її слуги.
Душа панує? Однозначно – ні!
Хоч, як старається, та, марні всі потуги.
Вона у світ прийшла – набратись знань.
Заради нас.
Очиститись для Бога.
Звільнитися від страхів і вагань,
іти до раю не проста дорога.
– Але, бабусю, дане нам і тіло –
в нім серце, що над ним панує.
Можу я вам сказати сміло,
воно, таки, і добре вередує.
Ось, подивіться, моя донька,
душа іще, здається, непорочна.
Вранці вставати – це велика «сонька»,
а щось своє… то до хвилинки точна.
Пальчиком тикає в годинник –
добігла стрілочка до позначки…
притисла.
Що там за план у цій голівці виник?
Рахує час, але не знає числа.
Тягне руки – «ти ж бо, обіцяла!»
Слів немає, вони у очицях.
В них веселка почуттів заграла,
наче, маски-шоу в різних лицях.
Ще язик не вміє говорити,
ніжно так, по своєму «белькоче»,
а ми знаємо, що будемо робити,
розуміємо, чого дитина хоче.
– Душі ж бо, говорять через очі.
Зазирни у них – у цю, безодню…
Що там всередині? – темні ночі.
Розпізнаєш сутність, ту, природну?
В пелюшках і тільки йно: «Агу»,
а маніпулює вже батьками,
день і ніч «викручує в дугу»,
мама й тато, ніби – між світами.
То на ручки тату, то бабусі,
мамі, дідусю, усій родині…
з ніг збиваються:
– ой, «муси», «сюсі», «пусі»…
Ні?
Кричатиму!
Бо ви тут не єдині.
– Ця картина вже мені знайома.
Падала з утоми на початку.
Хитрість ця, добряче теж відома,
залишила назавжди печатку.
– Бачиш, тіло ще маленьке,
немовля «агукає»… тай годі.
Та душа підкидує новеньке,
ми безпомічні є по природі.
Нас, так легко, дурить ще дитина,
щоб не спати – «хочу пити, їсти…»
і на горщику година – що хвилина,
а матусі ніколи й присісти.
Світ закручує навколо себе.
З перших подихів душа працює.
З перших кроків пізнавати треба,
крок за кроком… все її хвилює.
Цілий всесвіт – мати і дитина,
зрозумілий, окрім них, – нікому.
Душі їх, з’єднала пуповина,
повела в дорогу невідому.
– Так, бабусю, важко в цій дорозі
і боюся, щоб не розгубитись.
Я одна з дитям, чи буду в змозі
пояснити все. Не помилитись.
– Що поясниш, мила ти, дитино?
Тут, стара вже. В пошуках сама.
Кожну днину шукаю невпинно…
Ось, є відповідь,
на завтра – все дарма.
Світло я побачила сьогодні,
завтра – темінь,
після завтра – сірість.
На горі,
а через мить – в безодні.
Сухо.
Пекло,
а за хвильку – сирість.
З вірою до Бога у молитві,
Ангели співають разом Славу.
Кожну мить!
Ти знову, й знову в битві…
чорні сили теж, мають забаву.
Ти, то близько,
а то, знов – далеко.
Губиш і знаходиш заразом.
У душі…
поперемінно – рай і пекло,
а то вперемішку… все разом…
Все спокійно, а душа страждає,
серце плаче – сльози просушила,
ти в болоті, а вона літає,
в золоті, але стає безкрила.
– Ой, бабусю, ви заплутали мене.
Дочка підросте – одні принади.
Питань безліч, цього не мине,
чути схоче певної поради.
– Ці поради, скільки душ згубили.
Розкидають їх направо й ліво.
Іноді вони мене так злили…
В більшості, давати їх шкідливо,
бо коли стосується душі,
це прерогатива тільки Бога.
В ній жагу до знань не задуши,
то, є на загибель допомога.
Душа в пошуках з народження,
до скону
і перерв не має, лиш – труди.
Це є бій без правил
і не по закону.
Все каміння… греблю, хоч, гати.
– Ми, бабцю,
«…всі є – раби Божі,
у серці має бути Божий страх,
а душі, мають бути насторожі…», –
казав священик, він уже в літах.
Серце плаче – я рабом не буду!
СтрАху, не віддам своє життя,
не спотворять ангела в приблуду,
що кидає в вічне каяття.
Світ такий красивий і магічний,
хочеться радіти безтурботно…
Тільки не туди! – в неспокій вічний,
де душа страждає… де скорботно».
– Хто сказав, Раб Божий – то неволя?
Повна потурання і вини.
Вибір твій! –
працює твоя доля
в Славу Божу,
а чи сатани.
Раб, дитино, значить – це робити,
чи на Бога!
чи на сатану!
Бити, руйнувати… чи творити.
Вибираєш сторону одну!
В виборі душа з початку вільна,
ще від створення посіяне зерно
із надією – людина сильна!
Золотої середини не дано.
Люди ж, бо, неначе божевільні,
кайдани шукають знову й знов.
Розділяють на слабких і сильних:
«хтось – рибалка, хтось – його улов».
***
Якось, йшла з роботи вже, додому,
ще тоді струнка і молоденька.
– Ой, бабусю, не кажіть нікому,
Ви і зараз, ще й яка, гарненька.
– Не підлизуйся.
Яка краса в старому.
Як не одягни, як не малюй,
а воно, мов, в дзеркалі кривому.
Та не про те мова. Ти почуй.
Поспішаю, зустріти дитину,
теж зі школи має підійти,
в магазин «заскочити» ще встигну
і додому недалеко йти.
Зупиняє високий мужчина,
вже, не пам’ятаю що хотів.
Зачепити – то була причина,
з посмішкою і потоком слів.
Потім чітко:
– А ви православна?
– Так.
– То значить, ви раба!
Дуже шкода, бо ви така славна,
Віра – то кайдани і журба.
– Хто сказав, що Віра то неволя,
страх і біль, і безпросвітні муки?
– Перекреслена, лиш каяттями доля,
сповіді… ну, ці… церковні штуки.
Я не вірю у все це.
Дурниці.
Повидумували.
Вічність. Пекло. Рай.
Не розмінююся на такі дрібниці.
Що?
Не так?
Ну, як?
Відповідай!?
Хитра посмішка і погляд прямо в очі.
Розвернутися й піти? – що час втрачати.
Маю я слова які пророчі,
щоб між Богом і душею – вченням стати?
– «В серці з богом – творить його волю,
там панує віра і любов…», –
ці слова знайомі всім до болю,
впевнений, що їх почую знов.
– Віра в Бога – це великий спокій!
Він в смиренні й безмежній довірі.
Сам з собою ти не одинокий,
не обтяжливі всі будні сірі,
впевненість перемагає страх,
заліковує відкриті рани,
в молодих, а чи в старих літах,
ти обходиш легко всі тарани.
– Стоп... стоп… стоп!
На хвильку зупиніться.
Як може у рабстві бути спокій?
Ви, будь ласка, на мене не зліться,
складно в цій… «матерії високій».
– Спокій… – покладаєшся на Бога!
Кожну мить, ти віриш в допомогу
і куди б не повела дорога,
вбереже й покаже засторогу.
Він направить потрібну людину
в захист, у підтримку, у підмогу,
навіть, коли думаєш: «Загину?!»
Він покаже вихід ще з порогу.
Щось трапляється?
Упевнений – потрібно!
Якесь вчення ти пізнати маєш.
Починаємо ж, робити плідно,
коли нас мітлою підганяєш.
А, можливо, малою бідою,
від великої тебе вберіг?
Кип’яток – свяченою водою
стане – у спасіння оберіг.
– Кип’яток. Хіба це оберіг?
Болі і страждання, ще й які!
– Ти, тоді, не вийдеш за поріг,
де чекали б гірші… – не такі.
Може, малим опіком у хаті,
вберегло від покалічення і жахів?
Наші непокоєння пихаті,
заганяють душу в клітку страхів.
Там, самотня, бідкається вічно,
без надії в чиюсь допомогу,
одиноко, боляче, трагічно…
не пізнала ще – довіри Богу.
Захворів… побився… обікрали… –
бідкаємось… злимось… –
…пошук кари…
але цим, свій час – в злобу уклали,
в ці зловонні сатани примари.
В своїх бідах, шукаємо винних,
душа, наче – в стані ворогів,
серед них немає слабких, сильних,
в ненависті ти – уже згорів.
Цей пожар, вже, до самого скону
обпікатиме усе твоє нутро,
але з цього вибратись полону,
тільки – Віра допоможе.
Тут! добро.
– Вас послухати, то віра в бога – рай!
Ви метелики – від квіточки… до квітки.
Хочеться – літай… не хочеться – стрибай,
коник мов.
Це, що за дурні плітки?
Якби так бУло – всі були б щасливі,
не тикалися носом в глухі стіни,
увічливі… терплячі… не сварливі…
А то, навкруг…
лиш – Буратіни та Мальвіни.
***
Дорога Віри – важка!
або – легка!
все, що посередИні – то, в оману.
Одного разу – непомітна стежка,
сюжет для детективу.
Не роману.
Ти можеш все життя її шукати,
перечитати безліч книг…
Знайти.
Вже на початку – стати,
сказати:
«Боже, я знайшов!
Я встиг!
Пізнати, як з Тобою легко жити,
вирішувати просто всі питання,
вже не потрібно, ані з ким, мирити,
збуваютья ж, бо, геть, усі чекання».
Стежина заросла?
Закидана сміттЯм?
Ти сам накидав за роки життя,
а коли стала твоїм відкриттям,
заплакала душа від каяття.
Топтався поруч з нею, – на дорозі,
широкій, чистій…
прибирав з людьми,
з упевненістю – разом на Порозі…
захищені, вже, Ангела крильми.
Твоя стежина була зовсім поруч,
ледь, ледь, не притулялась до дороги.
Зчищав з дороги бруд – ліворуч…
…то праворуч…
під носом чисто?
Зайві і тривоги.
Жаданий спокій…
лиш, на мить приходить,
а більше у душі – страху й вагань.
Вона іх у собі достатньо плодить,
немає толку від набутих знань.
Нам легше йти широкими шляхами.
Для чого мучитися – через «вушко голки».
Чи нагородять Божими дарами,
а чи заповнимо святинями всі полки?
Мабуть, де більшість – там більше дарів!
Повикладаємо їх всі, поперед Бога:
«Дивись, на своїх вірненьких рабів,
Багато нас!»
Широка ж, бо, дорога
і «шкандибаємо»… послушні вівці,
слухаючи одне одного.
Не Бога.
Довіряючи людині.
Ми лінивці.
Бо так легше. Ведмежа барлога.
Загубилися в чужих думках – всі наші.
Віра й недовіра, поруч стали.
А підтвердження?
Питання ваші!
Блудите.
Тому мене спитали.
***
– Так, спитав.
Не знаю й сам – чому?
Вже давно нікому не йму віри.
Зупинити захотілося тому,
в вас лице у спокої і мирі.
Навкруги шалений вир подій,
всі стривожені, напружені, скажені…
вже, позбавлені печаті мрій…
Ви – мов, сонечком наповнені легені.
Я ходив в церкви й монастирі,
їх багато пройдено в шуканнях,
і нові, й замолені старі…
День і ніч, душевних ран, латаннях.
Але бачив тільки лицемірство.
Скрізь обман, нажива й нелюбов.
С посмішкою, а в вустах презирство.
Ось, такий розчарувань улов.
– Що шукали в церкві весь цей час?
Ви шукали там людей?
Чи Бога?
Ви могли побачити всіх нас
на базарах, вулицях, дорогах…
ось – ці душі… людські …навкруги…
всім наповнені – і добрим, і поганим,
до країв заповнені туги
і печалі…
Хто є бездоганним?
Всі спішать в монастирі й церкви,
там шукати святості й спасіння,
та знаходять в більшості… як ви,
лиш, розчарування…
не сумління.
А якби ви серце несли Богу
і прийшли до Нього!
З Ним! ділитись.
Він і ви!
Ви – двоє!
Вже з порогу!
Не було б на кого тепер злитись.
***
З Ним зв'язок тримаєш у молитві,
просиш направляти і вести.
Віра повна – є не поле битви,
це є допомога Хрест нести.
Віддаєш себе на Волю Божу.
Поринаєш у Його любов.
Впевнений, що з Ним усе я зможу!
Сумніви стираються з основ.
– А якщо, все ж, стане запитання,
правильно зробили, а чи – ні?
– Гріш ціна! – усім твоїм старанням.
Ти в омані. Ти – у полині.
Сказано в Писані слово в слово:
Ви «...Просіть і буде вам дано…».
Віра – то є зовсім не полова,
то твердині Божої зерно.
Я просила?
Значить – твердо Вірю!
Бог скерує!
Знає що в спасіння.
Сумніваюсь – значить лицемірю,
не проросле ще – згнило насіння.
Тому, Віра – є великий спокій
і упевненість –
«дасть день – дасть і поживу!»,
звільнення від сумнівів глибоких
і подяка – за надію жИву.
***
– Чом замовкли.
Слухаю, бабусю,
сперечався далі він… чи ні?
– Вибач. Я задумалась…
Матусю
пригадала, щось. Я в чужині.
Ні. Не сперечався. Навпаки.
Дякував. Багато зрозумів.
Рано він поставив всі крапки.
На прощання, – безліч теплих слів.
***
Просинається, біжи до дочки,
поговоримо ще потім. Поспішай.
Нашої душі живі дзвіночки.
Самий кращий! –
всенького життя …врожай…
10.12.2019 р. Мурманськ
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
