В цю хвилину, в цю мить хтозна-де мав би бути...
Десь не тут, а отам. Та мене там нема...
Ця утеча — мій крах. Крах, що марився бунтом.
Ніч груднева — зарюмсана, дика, німа.
В цю секунду, в цей день, ви хоч вірте — не вірте,
щось важливе проґавив, не стрівши когось.
Під грудневим дощем, на околиці світу,
я — ні в сих і ні в тих, мов розбитий колгосп.
В серці пустка в цю ніч, як і скрізь, поза серцем.
На знелюднених вулицях — тиша пустель.
На крутих манівцях, у гонитві за сенсом,
заблукавши, стовбичу, мов мертвий костел.
З дня у день, з року в рік, зі століття в століття,
щось проґавивши вкотре, хапаючи дріж,
похмурнію і клякну, сліпий паралітик.
Ворожбит не розв'яже клубок роздоріж.
Не вгаває в мені, клекотить нетерплячка.
Вже не тямлю, де право, де ліво в пітьмі.
Оприявниться брудом, що марилось пляцком.
В метушні зі сновидами бігай, пітній...
Часоплин сподівання розшарпав. І вітер.
Клекіт в грудях — застиглий, поснулий вулкан.
Під грудневим дощем, на околиці світу
мить жбурляю в пащеки голодним вовкам.
