На ліс,
на луг,
на мороком потоплені обійстя
З неба падали слова...
Стояли в німоті дерева,
бриніла тиша...
Чому вночі мені все снишся ти?
Чому душа новим зайшлася болем?
Хіба ж були удвох щасливі ми?
Скажи, хіба не рятувала відстань?
То чому ж коли в натовпі
Мене зненацька прониже погляд,
Схожий на погляд твоїх очей,
Я зупиняюся ошаліло
І довго стою серед людського виру.
Обабіч мене проходять люди,
Вони на мить лиш у нашій долі.
Мені байдужі чужі обличчя,
Мені байдужі їх щастя й горе.
Я підіймаю очі до неба.
Ну, скажи, і що тому небу до нас?
З неба линуть слова,
З неба линуть шерехи слів,
З неба лине слів кружеляння,
Не підвладне нікому...
