«У всякого своя доля
І свій шлях широкий…»
Т.Г. Шевченко, поема «Сон»
Два козаки, три гетьмани
«Два козаки – три гетьмани» з давньої давнини
І рятунок, і прокляття Неньки-України
І гілляки в нас дебелі, і ставки глибокі,
Є де вішати-топити тих, з неситим оком,
Що на Неньку зазіхають, лізуть і волають –
Мов, ми «братскіє народи» – і хутчіш сідлають.
Та відомо, що терплячка – то не наша сила,
Як щось не по нашому – то хапаймо вила,
Обираємо гетьманів, ганимо, скидаєм,
Обираєм те, що знаєм, та чи справді знаєм?
Тож давай на зло бабусі відморожу вуха,
І з дурною головою учиню розруху.
Нащо нам оті гетьмани, пани-отамани,
Самі хочемо носити вишиті жупани
«Люди, люди, схаменіться, не робіть дурниці», –
А-а, та де там! Хто ж почує? Аби веселиться…
Вже колись повеселились – «аби мирно жити»,
Та вже за дванадцять років їли власні діти,
Отримали того миру? Як, засмакувало?
Домовилися? Що, панове, били вас замало?
За оті дурні домовки,
Балачки та перемовки,
За неробство і недбалість,
За дурню і зайву жалість,
За зневір’я і за віру,
За рушницю і сокиру,
За пістолі і гранати,
Що ховали нишком в хаті,
За криївки і боївки,
Машингвери і листівки,
За вірші, пісні і мову,
За свиню і за корову,
За виставу і за книжку,
І за злісний погляд нишком,
І за добрую хатину,
Що сподобалась «братині»,
І за гарную дівчину,
Що приглянулась скотині.
І за бесіди-облуди –
Мовляв, якось воно буде.
Та не буде, дорогенькі! «Якось» – це могила!
На розбомблених домівках поросте ковила,
А оті, що залишились, обліпить багнюка,
Ні дихнути, ні сказати, голод та розпука.
Чужі назви, чужі люди, чужий прапор має,
А де сам ти, «паненятку»? А тебе – немає!
Ти – абориген, худоба і робоча сила,
Та, що мусить гарувати з ранку й до могили,
А кургани оборонців вкриє будяками,
Діти вже не знатимуть, що є козаками.
Не знатимуть свого роду, героїв і мови,
Вигребуть із поля зерня – лишиться полова.
У всякого своя доля і свій шлях широкий:
Хто сконає, хто продасться, а хто у тороки
Покида, що ще лишилось, та й мерщій тікати,
І проситися у прийми чужинцям до хати.
Що, лайна замало жерли? Іще не вдавились?
Воювати вам набридло? Сміху захотілось?
Заплющити оченята, відімкнути мізки,
І рушати обирати гречку та сосиски.
А хіба ви воювали? Чи щось віддавали
Тим, хто дбав, щоб вам на стріхи бомби не скидали?
Поховались, відсиділись, трохи полякались,
Схаменулись, озирнулись – та й розпатякались:
Мовляв, захисту не варта наша вбога Ненька,
Мовляв, нащо теє військо, нам і так незленько,
Ми ж самі собі гетьмани, хочем реготати,
Дорегочетеся, брати, що не стане хати!
Ані волі, ані долі,
Ані хліба у стодолі
Ані грошей, ані мови,
Ані свині чи корови,
Ані книжки і вистави,
Ані гідної постави,
Ані хати, ані тину,
Ані гарної свитини,
Ні рушниці чи сокири,
Що врятують твою шкіру,
Ні пістоля чи гранати,
Аби себе захищати,
Ані друга, ані брата,
Що б сховав тебе від ката,
Ані гожої криївки,
Машингвера чи боївки,
Ані гарної дівчини,
Що б не продалась скотині,
А тобі лише мовчати,
І до скону гарувати.
Ох, не хочу бути круком, що на горе крячить,
І ганебного ганьбища довіку б не бачить!
А тим часом плинуть-линуть змарновані роки…
У всякого своя доля і свій шлях широкий…
|
