лезом
гострішим від болю
вправним мов слово
стрімкішим за мить
одітну тобі голову
відділю од тулуба
покладу на камінь
розкраю
розтрощу
розтовчу до мозку
залишу на поживу
чорним крукам –
хай ласують
червінню вуст
ясністю ока
солодом уяви…
безголовим
відруб твого тіла
скидається на хрест
розіпну на ньому
птаха
того, що вибрав
твої очі –
могильні камені
спорожнілих гробниць –
хай заноситься
чорним духом
над кривавою купелею
хрещення…
славитиму тебе
передзвонами цвяхів
крізь розкинуті крила
у груди
що вже не піднімуться
ковтками світу
не напоять
молоком кохання
благословлятиму
пронизливістю заліза
грубого, невблаганного
ніби божий перст
у серце
якому вже ніколи не здригнутися
не зрадити
не відступити…
знай
моя любов
сильна як смерть
глибша за ніч
дарую тобі
її крила -
чорніші мороку
грізніші за мовчання
віднині
під їхнім розмахом
вже нікому не затьмарити
велич твого обожнення
не накинути люто
тінь зверхности…
хай прийдуть
під державу
твого хреста
дикі звірі
злетиться хмарою
небесне птаство
зберуться
круг сплюндрованого тіла
всі гнані голодом
страхом
відчаєм
освятять вознесіння
незбагненною євхаристією
темних похорон…
стоятиму серед них
одним із хижих
лизатиму кров
шматуватиму мертве тіло
наохрест
роздиратиму хрест
на живе тіло
штовхатимуся
гарчатиму
гризтимуся
двоногим
двокрилим
чотирилапим
членом святого єства
одним із вірних
твоєї церкви
кому відтепер
полювати на світ
жадним поїдом
твого храму –
хижак любові
у хижі
довготерпіння
прощення
смирення…
радуйся, жоно!
скинь жалобу!
бий у струни і тимпани –
все сталося
як і мало статися:
твоє безголів’я –
твій хрест
моє спасіння –
у твоїй смерті,
люба!..
