«Вона іде шляхами пілігрима
Крізь біль і сум, крізь темряву ночей…»
(Вільям Шекспір)
Мені говорили,
Що в цьому місті зітхань
Надто багато води каламутної
Але це прозора Венеція –
Місто заброд-венетів,
Тінь на солоній воді
Тінь Аквілеї пишної,
Побічне дитя козопаса Аттіли,
Золоте яблуко, що раптом упало
На хвилі піняві лагуни
З дерева мідностопих цезарів,
Яке трусили немиті гуни
Годовані молоком овечим –
Діти без’язикого пастуха Місяця.
Мені говорили,
Мені – марнослову і чорнокнижнику,
Що тут забагато човнів дерев’яних,
А це просто легенькі тріски
Зі скрині святого Марка –
Босоногого дивака-апостола,
Що витесував колючі істини
З гілок запашних оливи квітучої.
Мені говорили,
Що тут забагато голодранців рибалок,
А то лише орачі неозорого моря,
Шукачі сріблястих знаків лускатих
Серед намулу, серед піску, серед минущого
Серед трави морської,
Яку збирай – не збирай,
А все марно. А все ні до чого.
Мені говорили,
Що то пухнаста киця –
Кам’яна, але не тутешня,
А то лев крилатий,
Сторож кришталевого завтра,
Що гортає сторінки Книги,
Де хтось очеретиною писав літери,
Замість чорнильниці мушлю
Ладнаючи…
Коли осінь глуха
Коли падолист –
Дихаю його холодною сирістю
Як дихали венети
Вітром зимової Адріатики.
