вже й листопад жовтневе долу стелить
холодний ранок інеєм сріблить
знов затишком наживлює оселі
і враз гроза від весняного хмелю
на літо спрагло повертає мить
як сонце ясне хилиться в зеніті
як сутінки повзуть поміж дерев
як мерзне думка вірою зігріта
й ніхто ти ба ще й досі не замітив
як сохне і німіє голий нерв
надвечір дим снує каштаном білим
на темнім небі лицарем блідим
у повню Місяця втикає стріли
а той дивується ти ба посміли
свій поступ нагло лагодити з ним
