1.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
А він для неї лиш слухняний раб…
Мов тінь шовкова, на серця находить
Незвідана володарка пера.
Майстерно грають пальці ляльковода
По клавішах душі, по струпах ран.
Із розуму мене чаклунка зводить,
Ласкаво мною править мій тиран.
Богине, о моя солодка муко!
Ти – ідол і святий іконостас,
Палке натхнення і важка розпука…
Ніхто повіки не розділить нас.
Не заглушать брехнею чорні круки
Із піднебесся таємничий глас.
2.
Із піднебесся таємничий глас
Мене покликав у світи незнані.
Бунтарської породи мій Пегас –
Стрілою мчить у золотих туманах.
Він буйний і слухняний водночас,
Милує око витонченим станом.
Нас вітер між зірками обвінчав.
Штормлять у серці вірші-океани.
Та вдача непостійна у коня –
То рветься в небо крізь лиху негоду,
То чахне на папері сонний ямб.
Фальшивою стає святкова ода.
І так завжди циклічно-навмання
Душа в мистецтві пілігримом бродить.
3.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Мов корабель, загублений в штормах.
І манять серце небезпечні води,
Зорить стихія чарівних примар.
Таємні мрії дістає зісподу
Підступна та принадлива пітьма.
Огорне розум знов п’янка дрімота,
А тиша скаже все, хоча й німа.
О музо, нерозгадана Сирено!
Твій спів я чую з Тартару мовчань.
Малюю вічність у думках буремних.
Моя гаряча музика-свіча
Лоскоче серце солодко і щемно,
Ламає простір і спиняє час.
4.
Ламає простір і спиняє час
Натхнення, ніби полум’я магічне.
Хмелію, музо, від твоїх причасть,
Що двері відкривають в потойбіччя.
Тобі не треба пафосу й прикрас,
Ти, мов троянда, пишна і велична.
Та біль я відчуваю повсякчас –
Любов до тебе вірна і трагічна.
Колю долоні об шипи краси,
Та знов тасую цю печаль-колоду.
Чаклунко, в забуття мене неси!
Нехай на полі мрії терен сходить,
Душа на вістрі чистої сльози
Пізнає у стражданні насолоду.
5.
Пізнає у стражданні насолоду
Лиш той, кому нечутний часу плин.
Прочинить муза золоті ворота
У дивну казку чарівних долин.
Поет своєму серцю не господар,
Та все ж надія постає з руїн,
Що переллється у красу скорбота
І медом стане дум гіркий полин.
Іде він до божественної зваби
Крізь натовпи зневажливих гримас.
Земні митарства – надважкі етапи,
Бо перли не оцінить свинопас.
У рай чи в пекло самоти потрапить
Співець добра, паломник на Парнас?
6.
Співець добра, паломник на Парнас,
Що натовпом освистаний і гнаний,
Збирає у снігах натхнення ряст,
Хоч осінь смутком почуття багрянить.
Він сіє в душах істину щораз,
Та кожен вірш, мов невигойна рана.
Рябіють небеса від чорних ряс –
То ворони-думки снуються-тануть.
Хоч зброя у митця – краса й перо,
Криваві та важкі його походи.
Чорнилом на папері гусне кров.
Приречений поет на біль від роду,
Стражданнями ограниться добро,
Хоч глумляться навколо гріховоди.
7.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
Вже краще ззовні бути, як усі,
Бо злісні очі не побачать цноти,
Помітять ваду навіть у красі.
Лихі плітки шалено хороводять,
На рани сиплють «судді» бруд і сіль.
До серця підповзе змія-нудота,
І кожне слово, мов удар коси.
Та хрест буття поет несе терпляче.
Його натхнення – відчай та екстаз.
Поезія – це світло для незрячих.
У хаосі буття дороговказ
Душа натхненна крізь пітьму побачить.
У чистоті ограниться алмаз.
8.
У чистоті ограниться алмаз –
Дарунок мій для музи-королеви.
Зітчу для неї шати з пишних фраз,
Наллю нектар у келих кришталевий.
Хоч за спиною лиш ідей запас,
Моє багатство – то розмай травневий.
Щоб жар натхнення у душі не згас,
Вона співає, як востаннє лебідь.
Та, може, ці рядки не варті сліз,
І вічної краси у них немає?
І не знайду я правди на землі,
А небо не відкриє світлих таїн?
Володарці пера – земний уклін.
Чому ж богиня небуттям карає?
9.
Чому ж богиня небуттям карає?
Невже їй мало жертви самоти?
Збираю в тишині рядки-врожаї,
Та радості не можу віднайти.
Грайливо муза у пітьму пірнає,
Дарує серцю золоті меди.
Чаруючи магічним дивограєм,
В тенета манить неземний мотив.
Розбилася жага на міріади.
Душа до тебе крізь туман іде,
Зваблива мавко, чарівна дріадо!
Ти – згуба і пристанище святе.
Людського щастя не дано пізнати!
Навік натхнення спокій украде!
10.
Навік натхнення спокій украде.
Поезія, як вогняне свічадо.
Та полум’я моє таке бліде…
Осиплються надії зорепадом.
В омріяний едем душа бреде,
Хоч змія там давно лукава влада.
А муза знову загуляла десь.
Ведуть до згуби всі стежки-принади.
Мабуть, не врятуватись від облуд.
У серці обнялись краса з одчаєм.
І власна совість – мій єдиний суд.
У сумнівах гнітючих я згораю,
Та віршами розквітне біль і сум.
Крізь терни пролягли шляхи до раю.
11.
Крізь терни пролягли шляхи до раю.
Чому ж ти, музо, вибрала мене?
Оманою в думки мої вростаєш,
Як марево солодке і хмільне.
В твоїх очах бурлить жага розмаю.
Врятуєш чи жорстоко проклянеш?
Ти – сон столітній, де всліпу блукаю
Гаями мрій, забувши про земне.
Святу печаль і каяття пізнала,
Співаючи у терні день-у-день,
А в серці запеклось отруйне жало.
Хоч всюди кривда і злоба гуде,
Мелодію краси душа скрипалить,
Із болю виростає сад чудес.
12.
Із болю виростає сад чудес
На полі, переораному смутком.
Із попелу фантом краси воскрес,
Хоч долі та років не повернути.
В душі поліфонія дивних мес,
А серце знову п’є нектар-отруту.
Сонети, мов послання без адрес.
Поезія – і сповідь, і спокута.
Здіймуться вірші у казковий літ,
Де сотні мрій на лірах щастя грають.
Там кожне слово – плід, не пустоцвіт.
Бурлить натхнення світлом водограю
І музи полум’яний заповіт
На подвиги пера благословляє.
13.
На подвиги пера благословляє
Поезія, найкраща із богинь.
У царстві золотого дивокраю
Поет врятує душу від нудьги.
Земні облуди, ніби чорні зграї,
Пітьмою обступають навкруги.
Та муза у раю мене стрічає
Із яблуком спокуси і жаги.
Хіба є огріх у красі невинній
Чи в тім, що серце вічно-молоде?
Хай краще у ілюзіях загине,
Ніж від людської зради пропаде!
Веде мене до неба крізь руїни
Супутниця у пекло і в едем.
14.
Супутниця у пекло і в едем –
Мій привид, що не має статі й віку –
Хто серце їй на вівтар покладе,
Повік від самоти не знайде ліків.
Із римою у нас міцний тандем.
Печаль і радість, мов кумир дволикий.
Душа у вічність, як у сон, впаде,
Як в океан житейський долі-ріки.
Я не збираю лаврів і похвал.
Кидаючи красу сліпим на осуд,
Дивлюся, як життя проходить бал.
У пам’яті пече нестерпний осад,
Та слово вознесу на п’єдестал.
Хто муза для митця? – гірка свобода…
МАГІСТРАЛ
Хто муза для митця? – гірка свобода,
Із піднебесся таємничий глас.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Ламає простір і спиняє час.
Пізнає у стражданні насолоду
Співець добра, паломник на Парнас.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
У чистоті ограниться алмаз.
Чому ж богиня небуттям карає?
Навік натхнення спокій украде!
Крізь терни пролягли шляхи до раю.
Із болю виростає сад чудес.
На подвиги пера благословляє
Супутниця у пекло і в едем.
