Я розкажу тобі, дитино, про життя
І що насправді в ньому є багатством.
Ніякого не зроблю відкриття
Бо ти давно вже стала не малятком.
Мені Господь відміряв довгий вік.
Що поміняла б? Як би все спочатку?
Пусті слова! Лилися з року в рік.
Дітей побільше! Незалежно від достатку.
Ми залишаємо в цім світі найцінніше –
Життя. Воно продовжується в дітях.
Цю істину як зрозуміємо скоріше,
Свій вік розтягнемо в тисячоліттях.
Моя ровесниця вже має внуків двадцять.
В сусідки виростає більше ста,
А мала діточок своїх тринадцять.
Вони народжували з вірою в Христа.
Не мали змолоду ні змоги, ні достатків
Та вірили – Бог дасть дітей, дасть і на них.
Не побоялись труднощів, нестатків,
Ні пересудів, поглядів лихих.
- Що понароджували як немає їсти,
В що одягнутися, великого житла...?
Не мало тих, яким життя – це «гризти»
І лихослів’я - радості мітла.
Не раз жалілася мені моя подруга:
- Що я зробила? П’ятеро дітей,
Хіба погано?
Бідні, є недуга,
Але не просимо «Ради Христа» в людей.
Стараємося. Важко. Молоді.
Будуємо хатину на усіх,
Маємо їсти, не хліб на воді,
Й не розкошуємо. Так само як у всіх.
Але чому мені все дорікають:
- Чому народжувала, коли така бідна?
Самі одненьке, двоє діток мають,
Вони, мов золото, а я копійка мідна.
***
Роки ж бо показали діаманти.
Старість до всіх постукалася в хату
І розказала хто, що може мати –
Її безкрилу, чи її крилату.
***
Двадцять онуків, п’ятеро дітей
П’ятдесят крил душа має у вимір…
Двоє залишать двадцять п’ять людей
То ще який потрібно мати вибір?
Подруга радо: - Скоро двадцять перше!
Очі аж світяться, як і волосся сиве.
Себе убогою відчула я уперше
Бо виявилося моє життя трусливе.
Воно страшилося, сміліло і вагалось,
Відкладало до найкращих часів,
А старість непомітно так підкралась
Із розумінням – твій пройшов посів.
На серці є утіха – маю крила.
Душа ще житиме в єдиному дитяті.
Надія тліє – збудеться і мрія
Вона віками буде теж літати.
***
Розглядую сімейне фото у сусідки:
- Як вас багато! Всі онуки, діти.
- Ні. Там не всі. Там всього лише трішки.
Хата мала, куди усіх вмістити.
Онуків більше ста. Вже й не рахую,
А у бабусі правнуків за двісті.
Так, мамо, правда? – «Я не чую!».
Старенька вже, не чує. Можеш сісти.
Посидь із нами. Просто так, посидь.
Утрьох вже в хаті, мати й чоловік,
А у дітей своє життя кипить,
У кожного своїх дітей потік.
По черзі їдуть тепер на гостину
Де в хаті діти майже двісті душ…
Стою німа. Дитиноньку єдину
Плекаю все життя. «Поїси груш?», -
Протягує бабуся грушу.
Сусідка накриває гості стіл…
А я спочатку зрозуміти мушу –
Який у мене і який у неї тил.
Більш сто онуків… Правнуків за двісті…
Переді мною дві маленькі жінки.
Хто я? Стою, топчусь на місці.
Портрет сімейний посміхається зі стінки.
***
- Бабусю, кожному своя дорога
Так само і дітей – усім порізно.
Чому тепер, просіялась тривога?
Все рівно бідкатися уже пізно.
- Дитино, бачиш? Все перемінилось.
Тепер життю навчаєш мене ти.
Так. Ти права. Хотілось, не хотілось,
Шкодуй чи ні. Життя – не поле перейти.
Єдине шкода – не родив твій лан,
А Бог років насипав до країв.
Життя є вічне в дітях! От би підказав.
А душі – крила на віки віків.
Ти молода, під серцем вже дитя.
Знаєш і істину – багатство є у чому.
Дасть Бог, народиш не одне життя,
Не закриваються хай двері твого дому.
Їх відкривають діти і онуки,
І правнучків приносять на руках,
Ця безперервність часу без розлуки
Найбільша мрія в старості струмках.
Краще її провести із дітками,
Хай галасливими, рухливості клубок
Ніж вічний спокій з тихими котами
В чеканні мертвому на рідкісний дзвінок.
У каятті щоденно й жалю тліти,
Немає черги до твого порогу.
І страх одному в хаті захворіти,
На самоті віддати душу Богу.
Все маю навкруги, речей немало,
Всього достатньо, гроші на хліб є.
Та збудувала я життя невдало
Бо то все мертве, мертвим і згниє.
Я не вкладала свої сили в крила,
В струмки живої й чистої води,
Могла, та промінців не запалила,
Моє життя не принесло плоди.
Молю лиш Бога, щоб моя дитина,
Посіяла багатії лани
Хай не завадить ні одна причина,
Лиш в цих жнивах заможні ми пани.
***
Скільки збираємо науки по житті,
Скільки пізнань і скільки розуміння
В простому, а чи в срібному литті…
В пісок і в камінь сиплемо насіння.
А Богом побудований світ просто
Життя в життя… у цьому є безмежність…
Душа у душу духовного росту,
Від суєти щоб мати незалежність.
***
Нема вже суєти, все маю для життя.
Вже з щирою молитвою до Бога.
Немає й радості та щастя відчуття.
Сиджу одна – заможна і убога.
Нагодувати котиків пора,
Бачиш, заглядають з надією у очі.
Така, дитино, вічна з нами гра
В юність і старість, як день проти ночі.
