Небо в одну годину вилило воду усю,
Змиваючи літню бірюзу,
Заливаючи водою вулиці,
Замиваючи будинки старі.
Небо вилило всю воду за раз,
Кидаючи в натовп сотні сірих топаз,
Заганяючи людей під дахи,
Аби вони відчували себе як відчувають голуби.
Злива шуміла і пливла,
Вулиці поволі заповняла вода,
Стареча господня рука,
Залишила відкритим небесного крана.
Серед розбурханої води,
Серед цієї літньої, поправної біди,
Геройства і впертості повен,
Дорогою повз старий тролейбус – човен.
Крізь його ненадійні шви,
Заглухаючи його старечі пісні,
Наче крізь свіжу рану,
Небо закидало воду.
Хмари краяв гострий грім,
Місто захлиналося від полохливих машин,
В оточенні намоклих, червоно-блідих стін,
Прокладав дорогу тролейбус-човен.
Жовтіли нахабно його, металеві боки,
Доки тротуарами розліталися дівочий сміх і крики,
Доки вітер сердито забирав у перехожих парасольки,
А вода дощова замивала їхні кроки.
Люди враз до нитки намокли,
Усім зрозуміло – люди програли,
Тільки літня гроза,
Показувала перехожим ножа.
Тролейбус-човен – єдиний герой,
Заливаний нещадно водою,
Наче вагітна ніс у своєму металевому череві,
Жінку, яка захлиналася в істериці.
Вона кидала слова наче слюду,
У вуха знервованому водію,
Іскрилась більше як горіла гроза,
Її правда – істерична й дурна.
Вона множила злість і сіру печаль,
Доки водій пожирав очима розмиту даль,
Доки намагався її вгамувати,
Жінка продовжувала з насолодою істерити.
Інші вправлялися у непроникній байдужості,
Пасажирам стали звичні дощі,
І що там істерична гроза,
Коли голову розносить квітка – біда?
Тролейбус - човен – вірний солдат,
Крізь воду в сто карат,
Місто заплакане проїжджав,
І тихо на повороті стогнав.
Годинник на будинку старому час забував,
Кінчалося літо – досить забав,
Це репетиція нової осені,
Полиш на змоклих вулицях надії дурні.
Так перегортають історії жовті сторінки,
Так приходять на землю янголи – вісники,
Так сповнений болючим каяттям,
Плаче самогубець за власним життя.
Але досить цих пишних драм,
Які так до шмиги високопарним поетам,
Закінчилася і ця розсержена гроза
І тепло несміливо постукало в серця.
І знов сміються безтурботні юнки,
І кроки їх легкі й лункі,
Але так само спокійно відваги повен,
Сунув містом тролейбус – човен.
На вулиці змоклій і розкислій,
У відблисках пелюстків поблідлих лілій,
Як юнак, як мамин шибеник
Сміявсь старий священик.
