Тане, тоне
зима…
А ти – така невагома.
А ти, мов пір’їнка в крилі голуба.
Руками твоїми зіткані хмари,
білі й пухнасті, як квіти бавовнику.
Ти – пташка із весняного білого світу,
з Ирію, країни Оз…
Лети сюди, пташко,
у цю холодну чорно-білу мантру,
в це агатове намисто днів,
в цю самотність і порожнечу…
Лети сюди, наївна,
тут зимно і трохи сумно,
тут туга за сонцем, за радістю...
Але тільки тут, тільки тут!
Ти знайдеш те, що зветься любов’ю.
Настане день —
і ти відгукнешся на дивний спів,
знайдеш собі пару, зів’єш гніздечко.
І під першими весільними зорями
у променях досвітнього сонця,
у вовні хмар
виведеш пташат –
білих і невагомих,
як перші пуп’янки
весняного білого світу…
