Баладу сьогодні я вам заспіваю
Щиреньку, сумненьку, правдиву, свою.
Хай вона минуле усім вам згадає.
Хай скаже як правда гинула в бою.
Уже чверть століття минуло від дня,
Коли нашу землю заливала кров.
Тоді Лемківщина й вся Галичина
Боролись за правду, волю і любов.
Не один батько заплакав за сином
Який десь у бою за волю помер.
Хрестами покрита була Лемківщина...
Скажіть, де хрести ті поділись тепер?
Сьогодні не чути, як лемко співає.
Не чути, як плаче лемкиня стара.
По лемківських горах лиш вітер гуляє,
Бо лемко в чужині віку дожива.
Один лемко в Польщі, один у союзі.
Інші десь у Франції, Канаді, чи США.
Сьогодні лиш вітер говорить про друзів
Бо на землях рідних їх майже нема.
Сидить старий лемко, тихо люльку курить.
Садить на колінах він внучку свою.
Так лемко дитині, щоб інші не чули
Співає про долю, про Лемківщину.
В тій пісні згадав він про гори високі,
Про хату рідненьку, про давню любов.
Про свої дитячі і молоді роки,
Коли його тілом гаряча йшла кров.
А внучка маленька говорить до нього:
- czemu dziadek śpiewa, a oczy we łzach?
Dlaczego ja dziadka zrozumieć nie mogę?
Зітхнув він, подумав, о доле моя...
Лемківської мови діти вже не знають.
Буває, що й свої з неї ся сміють.
Так сльози потоком лице заливають.
В Лемківщину хоче вернути свою.
Сів лемко при хаті. Думає і плаче.
Часами тихенько співає собі.
Так тихо, щоб навіть серденько дитяче
Не чуло про болі, що сплять у душі.
Колись пішов лемко світом мандрувати
По селах, де старі ще лемки живуть.
Щоб з ними про своє минуле згадати
Та щоб у майбутнє скерувати путь.
Іде між полями. Там бачить, вже жнива.
Всім, яких зустріне: - Боже поможи!
Лиш думка у нього весь час нещаслива.
Не знає, вертати, чи далі іти?
Аж бачить під лісом пісок боронує
Чоловік старенький. Коня поганя
Хлопчик молоденький. І ось лемко чує
Як звучать рідненькі лемківські слова.
Приблизився лемко: - «Допоможи Боже!»
Лемківським вітанням свого привітав.
Той, що боронує впізнати не може
Хто так зрозуміло до нього сказав.
А коли зійшлися, почали бесіду.
- А звідки? А куди? Що роблять і де?
Говорять з собою, як сусід з сусідом.
Надія, на рідне вернути знов є.
Вже поговорили. Пора розійтися.
Один з боронами, а один у світ.
Бажають, щоб вдруге їм колись зійтися...
Привіт тобі друже! І тобі привіт!
Увійшов він в село. там людей питає:
- скажіть мені, добрі, тут лемки живуть?
Ні, у селі тому про лемків не знають
Зайдіть вдруге село. Там мабуть живуть.
Іде старий лемко від хати, до хати.
Питає стареньких, питає дітей –
Де звідки тут люди, та що в них чувати?
Нема тут між вами від Горлиць людей?
Немає, говорять, старі повмирали,
А молодь, це ж люди уже «не свої»
Вже мову батьківську вже позабували.
Живе ще десь лемко в другому селі.
Іде старий лемко. Іде і сумує.
Де ж ділися лемки? Чому їх нема?
Лемківської мови майже не почуєш.
Лиш вітер з пісочком остудить лиця.
Дійшов він до села. Зайшов до крамниці.
Питає, чи лемки живуть у селі?
Чи є хтось від Санча, Сянока, Криниці?
- Не знаю. Тут нині усі ми свої.
Минає він села. Йде далі, й не знає,
Чи зустріне когось з рідного села.
Як тільки про рідні він землі згадає
Так зараз на личку явиться сльоза.
Мандрує й мандрує. Топче він чужину,
Бо хоче впізнати, що лемків болить.
Чи мріють вернути в Свою Лемківщину
Чи любов до свого вже сном вічним спить?
Написаний, коли я служив в Польському Війську,
тобто в 1968-1969роках.
