| © Вікторія Рибіцька, 18-09-2019
|
Розкажи мені, осене, як багато ти бачила?
Про стареньку бабусю,
яка сидить в парку на лавці,
ніби вбирає у себе останнє сонячне проміння,
для зарядки старенького аккумулятора.
Чи може, про дітей, які бігають у тому парку,
здається, намагаються наздогнати літо,
що вже не повернеться.
Воно буде, проте зовсім інше.
Або про молодого чоловіка, який їде в маршрутці,
і коли заходить бабуся, має звільнити місце.
Та не встає.
І хоч старенька після підзарядки,
проте здоров’я вже зовсім не те.
Чи про молодят,
які мріють про одруження, іпотеку, дітей, щоденні клопоти,
а додому, замість весільних подарунків,
присилають домовину,
зі Сходу України.
І вже немає мрій, планів, бажання жити.
Або, осене, он про ту жінку,
якій ти зовсім не потрібна.
Дивись уважно, в неї є власна осінь.
І чоло посивіло, і в очах стільки журби,
та досвіду,
що ти зі своїм, їй анітрохи не цікава.
І ще про он ту родину.
Ти їх, осене, не чіпаєш.
У їхніх очах читається те,
що завтра вони тебе покидають,
летять на південь у літо, втікають.
І як би ти не стелила гарним листям,
їм потрібне безтурботне море.
Або про дівчину, яка тримає паперовий стаканчик кави,
і одночасно читає щось із Чарльза Буковські на ходу.
Вона, осене, тебе не помічає.
Ти їй не цікава. Поки що.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
