Хмарка пливла по небу...
Хмарка пливла за сонцем...
Ловила його проміння,
По ньому летіла увись.
Та сонцю було байдуже,
Воно вперед дивилось.
Коли для усіх ти сяєш,
Одному світить не берись.
Коли ж воно горде сховалось,
Упавши за дикії гори,
Пірнувши в глибокеє море,
Ледь зримий залишивши слід...
Тоді застогнала Хмара,
Що ранком Хмаринкою звалась.
Украла у ночі колір,
У грудях відчула лід.
І стогін її прокотився,
Землею, що стихла від жаху.
І блискавки-руки тягнула,
У відчаї, навмання...
Ранком стояли люди,
Дивлячись в чисте небо,
Дивуючись, що серед літа,
Снігу повна земля.
