Малюю картину,що за вікном,
Малюю словами-інакше не вмію:
Я дівчину ту,що сидить у дворі
До щему в душі розумію.
Прозорі спустошені очі її
дивляться в небо похмуре:
вона памятає обличчя його
Завжди серйозне й понуре.
Вона намагається вниз не дивитись-
Я знаю:їй хочеться плакать.
Але вона вперто чекає дощу,
Ніби якогось знака.
І губи тремтять-вона зовсім замерзла,
Зжалась уся і сховалась за комір....
Боже,який же знайомий цей жест....
І руки бліді-памятаю цей колір.
Перші краплини на ніжне обличчя:
Здається-щаслива, але це не так.
Усмішка її така іронічна-
Зміст усієї хвилини життя.
І сльози не видно,бо ллється із неба
Туга за кимось таким дорогим...
Змалюю цю тугу-згадаю тебе,
Час, коли ми...коли ти...був моїм...
А далі...у горлі здавило-і все.
Сльози-вода:вони змиють всі фарби-
І дівчина зовсім одна за вікном
Лишиться незнайденим cкарбом.
