очі стікають дощем
багнистими потоками бруду
пливкою подобою
лику
тягнуться колією
ненависті
розпачу
гірких прозрінь
крізь дерть вибуху
що заноситься й заноситься
угору
рве небо
дробить твердь
шматує тіла
зіщулені
беззахисні
приречені
розхристує душу
всіма відтінками сірого
ні чисто білого
ні чорно чорного
ані суцільного
ані виразного
один лиш рух
угору
вниз
навсібіч
вибух і падіння
не розрізнені
невід’ємні
не відмінні…
десь там угорі
має бути небо
десь там унизу
має бути земля
(розтерзана
покорчена
сплюндрована)
й хтось поруч
теж має бути
конче, неодмінно
будь-хто…
але нікого…
нікого й нічого…
ані землі
ані неба
ані тебе…
вибух витягує очі
мотрошить в них попелом
пазурами жаху
волочить вниз
прокладаючи шлях
смугами болю
тупого
задавненого
безбарвного
на самотніх розлогах
крику
відчаю
безнадії
у пустелі
висадженого в повітря
бога
жорстоокого
радісного
моторошного
у кошлатій хмарі
сил
ран
багатств
решток
влад
тління
слави
творця
початків і кінців
Господа
зібраного й розкиданого
камінням
в райських кущах
світів
стовпом пороху
вихору
вогню
довгастим обличчям
вибуху
бога схованого богом, -
богом бога бога
богом бога богів, -
заглянути в яке –
померти
опрягтися
відродитися
родом від роду
виродком вроди
вродою виродження
проснутися
снуванням зі сну в сон
із яви в яву
воскреснути собою
не в собі
не в тобі
зглянутися
над створіннями
над потворністю
ненастанним творенням
неповторним спотворенням
в онові тіла
в онові духа
в онові онов
увічнившись
віч-на-віч
безтілесною, бездушною
новиною
смерті-без-смерті:
нова радість стала
яка й не бувала…
