Я не суддя тобі,
Я лише твій поет,
Якого ти пустила у свої світи,
Навчила мір краси і доброти.
Я не посмів тобі сказати: ні!
І вже назад немає вороття,
Нічого я не знаю до пуття,
Я лиш поет, який заплутався в собі.
Я лиш поет. А ти фантазія моя!
Не знаю як ми познайомились з тобою.
Де ти була коли я вийшов з небуття,
Щоб слід залишить в ненаписанім сувої?
Чому, скажи, обрала ти мене?
Чи я обрав зустрівши ненароком?
Щоб я любив тебе усе своє життя,
Милуючись ходи твоєї кроком.
Я твій поет. Мені наділа ти вінок зі снів,
Під ноги кинула каскади слів,
Щоб зміг я голосно усім сказати те що ти
Тихо нашіптуєш з своєї висоти.
— Скажи мені, прошу, фантазіє моя,
Чому знайшов тебе в житті своєму я?
— Тому, щоб міг ти бачити серед несправедливості і бід
Навколишній величний неповторний світ!
