Коли тікає глузд, тоді згасає світло,
слизька гаряча ніч розчахує свій зів,
немов отруйна брость, брунькується і квітне
щуроподібних лиць ошкірений загін.
Вони візьмуть в кільце, страшні химери хатні,
і ти вже белькотиш від наступу погроз:
«Та це ми – жартома, бо ж знаєм, що невдатні,
ми бавились самі у себе невсерйоз»...
Це сором наш і гніт, землі «печальна повість»,
це наша таїна на протязі століть,
їх винесла на світ та меркла підсвідомість,
де – лоно забуття, де – сховок, бо болить.
Калачиком малим в тісній утробній позі,
аби не на виду, якось аби жилось:
не рухайте-бо нас, бо ми – такі хороші,
з городів – за екран і з себе сміємось.
Як буйно пророста те зернятко поразки,
що в теплій глибині невидиме лежить,
як виразно сюжет усотаної казки
відтворює себе і перед нас біжить!
