Вірш про сцену «По воді», із кінокартини Андрія Арсенійовича
Тарковського «Сталкер».
Я розчинився в часі краплею-рікою –
в себе вібравши речі від епох…
Усі монети… медальйони, зброю…
життя людського тихий епілог.
Я тік із Лети падаючи в Лету
немов забувшись… у собі себе
минаючи людську нашу планету
у потойбіччі лиш собою є…
І вкотре, прокидаючись від крику
від слів молитви мов мале дитя
я бачив силу у собі велику...
і одночасно сильне забуття.
І все здавалось розчиняв і танув…
немов слова ледь чуті в голові.
В своє безчасся й невідомість канув
нові народження побачивши в собі…
