| © Сергій Двірний, 18-06-2019
|
Мені наснився сон:
пустеля й храмів розсипи, -
розсипи зірок, -
ледь чутний передзвін у тиші
кристалів, -
грані ясні і вогнисті, -
пришпилені до неба рівним сяйвом,
як очі до думок…
І навкруги пустеля,
висхлий, голий череп,
у діадемі гострих веж, -
клепсидри тріснутого неба
уламки, -
грані чисті, променисті, -
у купи зсипаний пісок,
завершеного часу…
А потім раптом гори,
кам’яні, безживні, бурякові,
під ними плеще океан,
прозорість вод пронизують у ряд
корали, -
грані шерехаті і криваві, -
піщані береги обсіли люди,
та я не з ними…
З жінкою бреду,
картається змарнованим життям, -
горілка, втрачена сім’я, неслава, -
перемива знайомим й незнайомим
кісточки, -
грані потаємні і лукаві, -
і я нещасній вірю як собі,
бо ж знаю, хто вона…
А вона все бідкає,
клопоче за подорож у Мелітополь,
бо там є хтось, хто може ізцілити,
із серця витягти отрутою напоєне
жало, -
грані гострі, ярі і пекучі, -
бодай для смерті душу вберегти,
для миру вічного і супокою…
Тож кидає усе,
як кинула колись саму себе,
і сина, й матір, й сором,
і залиша мене одного в самоті
пустелі, -
грані в мріючій покрові, -
розлогій і терпкій на смак,
мов сонцем перепалене терня…
Ні, залишаю сам себе,
Мелітополь так далеко,
шлях туди – в один кінець
(океанів, гір, пустель, людей
простори, -
грані порожнисті і суворі, -
чим більше їх долаєш кроком,
тим більше кроків до мети)…
Обираю тишу й самоту,
один як перст серед пустелі храмів,
блукаю голим із кінця в кінець,
сплю просто неба, в узголів’ї твердне
камінь, -
грані переплавлені вулканом, -
вже ні на кого не чекаю,
Богу не молюсь…
Пробуджуюсь під сміх,
дітлашня круг мене хижо ходить, -
жебрак нікчемний і старий, -
оливи чорної як ніч стара
тареля, -
грані – вирва серця Агасфера, -
кинута недбало у пісок,
щоденним жеребом чужинця…
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
