«Входить сонце в бурштин заграви
Наче кісточка в абрикос…»
(Федеріко Гарсіа Лорка)
Дощ змив спогади
Як змиває зграя метеоритів
Темряву ями Неба –
Такого ж бездонного,
Як майбутнє,
Як сам Час – незачесаний старець,
Першонароджений біловбраний.
Дощ змив спогади –
Пам’ять перетворилася
На чисту сторінку,
Де жодного слова
Не написано про кохання й ненависть.
Дощ, який все змиває,
Все оновлює, все робить чистим,
Як листок Китайського майстра,
Який тільки мислить,
Які ієрогліфи написати,
Який навіть не почав розтирати туш,
Який не має картини навіть в уяві.
Після дощу – особливо цього – літнього
Все так прозоро
Наче в краплі води.
Ось так і живу – без спогадів
Без думок незачесаних,
Без постулатів жорстоких,
Без тіней сіровбраних,
Серед снігу білого колючого,
Тільки з передчуттями.
