Впало сонце, бiле сонце, Боже ж мiй!
Поза море, поза гори – до бiди!
Чи не з того, що розкрилася в умi
Квiтка суму назавжди.
Чи не з того, що коли вона цвiте,
Добрi люди забувають про пiснi
I вважають все на свiтi за пусте,
I вмирають увi снi.
I приходять вдень до тих, хто ще живi,
Й пишуть пальцем навпаки на склi слова,
I ховаються за вiкнами в травi,
Тiльки хилиться трава.
Й я їх бачу, й розумiю, i мовчу.
Бо кому ж я про ту тугу розповiм?
Тiльки захiдному вiтру i дощу,
I мурахам у травi…
Ну, а може то розверзлись небеса,
I зiйшли на землю геть усi дощi,
А у смертi затупилася коса
Й сильний вивих у плечi.
I стоїть вона однiсiнька-одна
Серед поля i рахує колоски.
Й не заслуга то її i не вина,
Що рахує залюбки…
Ой, ви друзi i подруженьки мої,
Що зiйшли iз недописаних картин
Й розлетiлися в намрiянi краї,
Щоб зостався я один.
Щоб ходив по Батькiвщинi з краю в край
Й на питання про любов ховав лице,
I шептав свой надiї: «Не вмирай…»
Ну навiщо менi це?
I щоб спогади точили, як вода
Сiрий камiнь при дорозi у яру,
Й навiть сни були на смак, як лобода,
Й як монахи у миру…
Де ж ви, де ж ви… Вiдгукнiться з далини.
Й я складу до вас короткого листа,
Що за хатою засохли ясени,
I земля без вас пуста…
Нi людини – вiд межi i до межi.
Й, щоб не впасти, я дошукую слова
I смакую, i складаю з них вiршi,
Що надiя ще жива…
I я стану говорити про святе –
В сiре море запрокинутих голiв:
Що на свiтi – крiм кохання – все пусте,
Й попливе мiй човен слiв.
Й допливе до середини, де вода
Чорна-чорна, як розтоплена смола,
I потоне, й не поставити хреста
Бiля рiдного села…
Люди-людоньки, послухайте мене.
Я розкажу вам про квiтку i про сни,
I про те, що, як не вмру, то все мине
До майбутньої весни.
А весною я зустрiнусь з усiма
I зрадiю до нестями що живий,
Що закiнчилась розлучниця-зима,
Й вирву квiтку з голови.
Й вiднесу на перехрестя всiх дорiг,
I розвiю понад свiтом пелюстки,
Щоб в ту сторону, де батькiвський порiг,
Впали в полi колоски…
