Дай мені, Боже, колись одного дня нерозділеності -
одного суцільного відчуття цілісності зі всім і вся..
Дай Боже, колись, коли, нарешті, переступлю поріг..
Тоді, коли переступлю не межу, не кордон.. -
і коли не шукатиму жодних аналогій тому,
що наслідувало після втрати рідного..
Дай мені, Боже, стабільності і відчуття, що я зрослась
і вросла у все, що колись любила і досі люблю..
Бо, здається, всі свої межі та кордони я вже переступила.. -
і ось, стою тепер не на цім полі,
що дивувало мій дитячий зір
плавними хвилями зрілої пшениці,
п´янило солодкою гіркістю бджолиної старезної липи;
Стою не на тій межі, з-поза котрої
визирала діброва з хутором
та маленькою дерев´яною древньою церковкою,
обіч котрої цвинтар з моїми бабами-дідами
і котрого ми, дітваки, так страшенно боялися,
аби не дай Боже, ці цвинтарні "мертвяки"
не повстали вночі
і не прийшли по нас... Б-рр!
Так, не на тім полі, з котрого втікала від грози
і над яким спостерігала осяйну веселку..
Не у тім лісі, де вперше боялася лісовиків та мавок.
Не в тім саді, де прадідо, котрого не встигла пізнати, посадив черешню.
Не в тій хаті, де вперше зачудовано й водночас налякано
я розглядала ікони: "свого Бозю і Його Матінку"..
Hе на тій землі, по якій ішли мої перші кроки
за рукою, що манила,
а я їй услід невпинно вимовляла: "Мама!"..
Не у тім місті, не на тій вулиці,
де усміхалися очі першій любові,
де вперше мені з´явилося обличчя
мого світлоноші-янгола-хоронителя..
Ні, не на тій землі.. не на тій,
в котрій би могла поєднатися
зі своїми пращурами...
