| © Сергій Двірний, 11-05-2019
|
Дорога часто звертала,
різко спиналася вгору,
стрімко котилася вниз,
висла над грізними урвищами,
продиралася крізь непролазні хащі,
долала численні перепони,
й, завжди між днем та ніччю,
лишалася огорнута густими мов туман сутінками…
Подорожні сунули по ній щільною ватагою,
сірою, злютованою в одне масою,
тяглися віддалями і роками,
поволі звиваючись від рогу до рогу,
плином занурених у самих себе людей,
повною важкої води рікою,
нескінченними хвилями чоловіків, жінок, дітей,
що, похилені, бачили не далі найближчого повороту.
Втім, на загал, не дуже цим і переймалися:
дорога була для них широкими, дужими спинами, -
глухими і непоступливими мов скеля, -
тих, хто заступав їм шлях попереду,
гарячим, підступним диханням тих,
хто напираючи повсякчас іззаду,
наступав нетерпляче на п’яти,
штовхав, клянучи, стусанами у спину.
А ще гострими, невгомонними ліктями тих,
хто крокуючи, плече у плече, поруч,
палко, як і вони, жадав залишити,
настирливих невдах назавжди позаду,
обігнати тих, що височіли попереду, -
щоби дихали тепер вже їм ненависно у спину,
не закривали від них білий світ,
аби вони, нарешті... нарешті, що?
Вони не знали…
Точніше, знали завжди, -
абсолютно, затято, навперебій, -
але кожен по-своєму,
й по-різному кожного разу,
тільки-но дорога бодай трохи забирала убік,
так ніби їх знання, - за себе, за дорогу, -
залежало не від них, а від самої дороги…
Та, попри різноголосицю, всі разом,
сходилися на дорозі:
дорога завжди була під їхніми ногами,
від віку по ній крокували,
тож, цілковито незаперечним було одне –
дорога вела їх уперед,
були немислимими поза дороги,
а дорога – поза них: тих, хто по ній іде…
Здається, свято в це вірили,
ані на мить не сумніваючись:
вони і є дорога,
а, всі її карколомні завороти,
зусібіч жахаючі краєвиди,
всього тільки труднощі звитяжної історії,
особливі випробування героїчної долі,
тих, чий поступ збиває світ у світлий шлях.
Тож, лишень міцніше карбували рішучий крок,
сильніше налягали на тих, хто попереду,
завзятіше відбивалися від тих, хто напосідав іззаду,
блаженні у непохитній упевненості:
йти вперед – отже бути попереду інших,
а бути попереду – прокладати дорогу у світ,
вести інших за собою до… до чого?
До рогу, де увічняться наріжним каменем,
відкинутим за спину пихатими будівничими?
До роздоріжжя всіх світів,
де постануть несхибним дороговказом?
Піднесуться сяючим маяком,
промінням якого розбіжаться геть всі дороги?
До світла котрого направлять стопи втішені подорожні -
прямою, ясною дорогою вгору?
Де, відірвавши очі від остогидлих спин,
пропустять уперед тих, хто позаду,
обіймуться радісно із тими, хто поруч -
хай, мовляв, перші стануть останніми, останні – першими?
Де, умивши одне одному натомлені ноги,
витруть власним волоссям,
й впокояться, нарешті, миром святої неділі:
вже ніхто нікуди не йде?..
Може й так… але хіба для цього обов’язково потрібна дорога?
Хіба, аби ніхто не штовхався,
конче треба виштовхатися поперед усіх?
І, скажіть, коли кожний дертиметься по спинах,
аби ніхто, ніколи й нікуди не дерся,
хіба це не буде тією ж самою дорогою?
Ненастанними перегонами хвиль
на течії чоловіцтва?..
А дорога бігла й бігла навмання,
гадючилася, горбилася, петляла,
й вела невідомо куди,
може і з нізвідки, можливо і в нікуди,
може весь час тільки бігала по колу,
мріла маячливою, ніби сон, облудою,
а то й, взагалі, ніколи і ніде не була,
хтозна… того ніхто не знав…
Та, правду кажучи, це мало кого й обходило:
подорожні просто йшли уперед,
сліпо покладаючись на дорогу,
звідки і куди б вона не вела…
Точніше, на власну сліпоту,
що бовваніла попереду зімкнутими спинами,
ревниво підштовхувала стусанами ззаду,
і била надсадно виставленими ліктями,
ніби не розправленими крилами…
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
