Я розкажу тобі, дитино, про життя,
тепер старе і молодим не годне,
лиш, охання і скарги, ще й ниття…
Все переоране. Та вже роками сохне.
- Чому не годне?
Бабцю, мудрість в нім.
Вона збиралася краплинами й льодами,
щоб потім передати молодим,
вони ж, блукатимуть межи світами.
Шукатимуть «молочні ріки»,
«кисільні береги», гори принад,
здаватиметься їм, що то є ліки
від негараздів, бід, душевних трат.
А хтось, шукатиме, блукаючи в дорозі,
збиваючи не тільки ноги – душі;
в безмежних водах, в лютому морозі,
в пустелях, горах, в небі і на суші…
Терзанням, сумнівами розуму,
в серцЯх,
життям пропащим, в пошуках сумних,
а вами зібрана вся мудрість праотця –
коло спасіння для всіх молодих.
– Дитинонько, що вибереш коли
питання стане – з ким провести час,
на свято…
стравами накритії столи
у друзів
і в стареньких – нас?
До друзів? Вірно? То ж бо. Молоді.
Приємні спогади складаємо в копилку.
Не шкода часу.
«Вилами в воді»,
згаяти мить – старим віддавши хвильку.
То ж, часто в свято, похилі батьки
на самоті тихенько вас чекають…
Добре як вдвох.
Життя плете сітки.
Чи вплете в старість пару?
Всі не знають.
Але вони радіють за дітей
і молять в Бога їм щасливу долю,
порядних, добрих по життю людей,
відводив біди і лиху недолю.
Так-так, дитино, істина проста –
ми все цінуємо, коли уже втрачаємо.
Пройде пора цікава й золота,
але батьків із того Світу не вертаємо.
Де їх поради? Канули в літа.
Залишилася їхня мудрість з ними,
бо молодість – «святая» глупота,
розтратила свій час межи чужими.
А що чужі?
Із року в рік, все інші.
Час відриває всіх.
Дерево голе.
Хоч виростають нові – кращі, ліпші…
Старість не родить. Спорожніє поле.
– Але, бабусю, ви поруч зі мною,
змалЕчку слухаю усі мудрі поради.
Все пам’ятаю, ношУ із собою
ваші печалі і любов, і зради…
Усе записую – кожнісінкеє слово,
воно повинне жити у віках,
бо то цілющий скарб, а не полова,
нехай лікує рани у серцях.
Я вже доросла, скоро стану мама,
своїх дітей до вас, теж, приведу,
хай і вони навчаються так само,
тут швидкоплинність часу на виду.
– Ти станеш мамою? Яка велика радість,
моє серденько радо умліває.
– Що сталося, моя люба дитино?
Чого сльоза скотилась по щоці?
Моя ж ти золота, щира людино,
ви така гарна пара. Молодці!
– Злякався милий. Батьківства злякався.
Залишились з дитиною самі.
Благаннями… нічим не перейнявся.
Я в розпачі. Лихі настали дні.
Куди іти, до кого прихилитись?
Одна у світі, мов, билина в полі.
Як мені бути? Як нам далі жити?
Ще молода, а вже не маю долі.
– До чого тут є доля, дитя миле?
Пішов коханий. Чи життя скінчилось?
В тобі дитина. Вона додасть сили.
До тебе щастя на поріг прибилось.
Стоїть і стукає у двері: «Відчини!
Я тут самотнє за твоїм порогом.
Ти серця у пітьмі не зачини.
Побач мене! Я Світло!
Не пхай рогом.
У тебе дві дороги – вибір твій.
Куди іти – до неба чи у прірву.
Дитина – шлях до неба, в гори мрій…
Друга – в жалість до сЕбе і в зневіру».
***
Обидві я пройшла у повній мірі
всіма печалями, жалЯми і тугою,
але в шаленім вариві і вирі
я залишалася завжди сама собою.
Здавалося, скінчалися всі сили
сердечні і фізичні.
Душа вмерла.
Та, як би смерчі земні не крутили,
дитя тримало, всі життєві жорна.
Давало втіху у самотні ночі,
радості світла в темні, смутні дні,
сяяли щастям, через сльози, очі,
удвох на світі, але не одні.
Бог дав дитину – це твоє спасіння.
Йому видніше, що тобі на краще.
Він жне і сіє, то Його насіння.
Не проросте – твоє життя пропаще.
Тепер з роками бачиш головніше
скільки насіння проросло на світ –
одне чи два, чи три, а може більше…
Ти в них! багач.
Вони! цей скарб і цвіт.
Нам хочеться для себе ще пожити,
на потім відкладаємо дітей.
Себе, як хочеш, можемо дурити,
але не долю. Тільки йно – людей.
Доля примхлива, може посміятись
і тимчасове у постійне стане.
Хоч, як насіння буде поливатись,
замре в землі і неба не дістане.
– Але, що люди скажуть, бабцю, мила,
дитинонька без батька вироста,
я тільки думаю і вже стає несила...
страшніше смерті людська простота.
Вона карає всіх – і злих, й безгрішних
і ранить у самісінькую душу,
не підбирає слів добрих і втішних
навіть дитинці.
Я пройти це мушу?
– Люди є злі, але й багато добрих,
яких життя не поробило злими.
Так само, як і трусів, і хоробрих.
Так і наповнених любов’ю,
і …пустими…
Ту пустоту заповнюють роками,
хто – скарбом,
а хто – брудом та сміттям,
і колеться словами, мов шпильками
той, хто не зміг пройти дорогу з ям.
Не витримаєш – станеш з ними поруч.
Дитину кинеш в пекло безнадії,
а там, все рівно, вчений ти, чи неук,
багатий, бідний… – чорні твої мрії.
В серці добро і добре на вустах.
З отрутою – жАлом стає зміїним.
Де б не була, у селах чи в містах…
скрізь боротьба добра зі злом постійним.
В цей брудний світ
Бог дасть чисте дитя,
цієї чистоти навчайся в нього,
хай буде прикладом тобі його життя,
ти в її душу не неси земного.
Чистоту ангела, чим можемо навчити?
Тільки замазати, замазавшись буттям,
не знаємо, що із своїм життям робити,
але беремось керувати немовлям.
Втішаємось словами – виховання,
культура поведінки, етикет…
Шукаємо у Бога оправдання,
бо в кожного у шафі – свій скелет.
Так і живемо, більшість в масках,
завуальованість, в красивій оболонці,
і гинуть ангелята у цих пастках,
провідники – вже заплямовані на сонці.
Це, непорочне, Небесне творіння,
вкидаємо у пекло своїх мрій,
не вистачає, просто, розуміння –
Бог дає Небо! – людині земній.
Цей ангел неба, вже росте в тобі,
душі твоїй – Небесні ліки,
світла з пітьмою – вічній боротьбі.
Так було, є і буде так повіки.
***
– Ви впевнені, бабусю, Бог зі мною?
Так?
Бо я хочу йти до мрії.
Знаю тепер, я справлюся з собою.
Хоч, буде важко, змию думи злії?
