| © Михайло Нечитайло, 07-05-2019
|
Так людно, поминки, могили,
Портрети, очі, шум дерев,
Мов листячком заговорили
Ті з найрідніших, хто помер.
І так аж зримо чути слово,
Беззвучно, чує так душа,
Так веснянково-празниково
На мить Бог рідних воскреша.
Портрети, очі, дати, дати
І пам'ять вічна вікова,
Тих, що з портретів, не обняти,
Хіба відчути їх слова:
«Як відлечу, відживши літо,
Я у зазоряні світи,
Прийди до мене в цьому світі,
Портрет очима освіти.
Я цього, може, й не побачу,
Але відчую. Там, вгорі,
Я тихо-тихо так заплачу,
Впаду із вогником зорі.
Ти глянь на небо в нічку темну,
Беззвучно серцем помолись,
Я там відчую це, напевно,
І поцілую, як колись.
Лиш безтілесно і безшумно,
Душа без уст, та поряд з цим,
Любити можна скрізь безумно,
І в цьому світі, й поза ним.
Тож по Великодні до «хати»
Постав букет, щоб я воскрес,
Тебе я буду пам’ятати
Й по той бік зоряних небес.
Хоча, як стверджує наука,
То поза нами нас нема,
А є довічна лиш розлука
Та тиша вічна і німа.
Але ніхто не знає світу,
До нас, при нас і після нас,
Перед портретом скромні квіти,
Як ти в мені і я між вас.»
Портрети, очі, дати, дати,
І згадок тиша аж до хмар,
І шум дерев стоїть на чатах,
Де Бог наш пише календар.
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
