Старіюче обличчя,
колись вродливої жінки…
(Чому колись?
Хіба вона не та сама жінка?
Хіба її врода більше їй не належить?
Хіба це не та ж врода лишень за старості?)
Тремкі риси,
прозорий пергамент шкіри,
серпанок попелястого волосся, -
здається невидима рука художника,
просто втратила колишню твердість…
І тільки очі, -
відбитки всіх дзеркал,
в які милувалася замолоду, -
залишилися все такими ж живими і чистими,
сповненими краси і ясного світла,
як і колись…
По-дитячому тендітні плечі,
тонкі, ламкі п’ястки,
в неспокійній грації пальців,
креслить чудернацькі узори запалена сигаретка,
легенько киваючи у такт знайомої музики,
час від часу розсіяно зауважує інших гостей бару…
Та погляд блукає ген-ген…
по той бік очей,
по той бік дзеркал,
по той бік відбитків…
Там, де вже ані спогадів, ані мрій,
жодного задуму…
Так, ніби художник і полотно
просто обмінялися місцями…
