Дохлий пес лежав на брудному узбіччі,
вже до всіх байдужий, нікому не потрібний,
і, навіть, блохи й ті сквапно його залишали, -
услід живилу, товщі тіла, облізлій шерсті…
Кожен хто проходив повз, - байдуже, людина чи звірина, -
дивився на нього з огидою і відвертою зневагою, -
лишень як на нікчемне, смердюче падло,
ба, навіть, не дивився: бридячись, одразу ж відводив погляд…
Й один тільки Господь Бог Вседержитель на небі,
та Його премудрий пророк Мусій на землі,
знали, що, насправді, дохлий пес був небесним сузір’ям –
сузір’ям пса на узбіччі Чумацького шляху…
Зорі розліталися в ньому із шаленою швидкістю,
кожної миті долали холодні простори завмерлого образу,
розмах за розмахом перекладалися у пруги чужих подоб,
і сіялися в ніч зневаженим віддалю теплом…
Однак, цього ніяк не могли второпати квапливі перехожі,
живі, діловиті й настільки мізерніші від псячої мертвечини,
що для них сузір’я лишалося недвижною дохлятиною на межі світу -
недолугою подобою пса, якому ані гавкнути, ані вкусити…
Для Бога ж і Його пророка він літав,
вибухав матеріями на краю вируючої галактики,
і, мінячись взірцями в переливчастих сузір’ях, лишався незмінним,
одним в одному на розлогах зораного Господом неба…
А нескінченною дорогою зі стражденного життя у морок смерті,
із незворушного супокою забуття у нужденну марноту буднів,
повз жахаючу розорву тіла дочиста розкладеного на світила пса,
сунула гидливим роєм розмаїта мізерія.
Напівжива перед лицем наглої смерті,
боялася покластися на сузір’ям,
ввіритися вготованому небесному народженню,
так ніби не розпукала сяйвом зір на околі Всесвіту…
Напівмертва у лещатах осоружних узбіч,
переймалася лише життєвим шляхом до шляхетного життя,
і гасила власне сяйво відразою до зір,
що раптом робилися дохлим псом…
Звичайна картина, мальована живими барвами на мертвотному тлі,
дивна й незбагненна для витрішкуватих глядачів та їх різномастих художників,
ясна і кумедна для Господа Бога та Його пророка Мусія,
образ та подоба котрих аж ніяк не залежали від полотна чи фарби…
