Сонце йде спати,
наче дитя у колисці,
в долині між гір
хилиться в зелень дібров..
і там - за лісом, густим пралісом
знайде свій спочинок - ще мить -
і сховається. І надійде ніч..
Наче прадавня казка,
що занурюється чи то углиб пам´яті,
чи то сторінок
вже давно забутої книги -
Сонце життя, свідомості
й сумління нашого
котиться за горизонт..
За обрій наших снів і мрій..
За лінію, за межу, з-поза якої
виринає ніч-ignorantia,
ніч незнабогів,
ніч провалля..
Але, як завше буває
у правдивих,
хоча і страшних, казках -
не вішаймо носа -
знову треба чекати на диво,
бо так вже цей світ влаштовано:
як буває на морі відлив і приплив,
як зорі кружляють
довкіл полюса
(з геоцентричного погляду)
і повертаються на свої місця -
так і aurum nostrum -
себто за алхімією
наше духовне золото -
наше Сонце, як і завше,
знову переможно
зійде вранці..
