У поезії головне не рима,
не ритм, і, навіть, не слова,
головне - відкриті настіж вікна й двері,
і протяг, що смисл наскрізь продува.
Надимає груди мов фіранки,
поривом голос вгору підніма,
душею вихрить образів гірлянди,
возносить в небо… то жбурля до дна.
Поезія жива лиш розмаїттям версій,
того, що є, - бува чи не бува, -
розкута, пустотлива та натхненна,
все нескінченна гра – не добра і не зла.
Слова ж і рими не важливі,
і, навіть, ритм – всього лиш молотьба,
не серця - шиб і полотна об рами,
уловленого вітру стоголоса шалина.
Так, поет – людина зловленого вітру,
кому не важить тіло, розум чи душа,
лиш полотно землі, блакитна шиба неба,
і протяг, навзаєм, з буття у небуття…
