| © Фіц Молодший, 12-04-2019
|
"Встань! Іди!", одного ранку, пролунало в голові, і із серця прямо в душу кров'ю ринуло в пітьмі, затопило все до мозку, аж тонути я почав, вплив, вставши оглянувся, я збиратися почав.
І пішов я так далеко, де нечути голосів, де я бачив зірки в небі і химерних тіней слід.
І пішов я по тім сліді, по тій стежці де гримить, барабан племен забутих, вогнище сердець горить.
І побачив лісних духів, в світлі місяця в ту мить, чи живі вони, чи сниться зрозуміти я не зміг.
Показали мені стежку, "Ти по ній повинен йти, якщо серце маєш дике а душа твоя кричить, то знайдеш зв'язок Всевишній з лісом, з звіром і в ту мить, зрозумієш що лиш разом ви доповнюєте світ.
Якщо чуєш, що у серці голос древніх гомонить, піднеси свій взір до неба, а ногами кріпко стій, і іди туди де кличе, голос у душі твоїй!".
Я вдихнувши в повні груди, зрозумів куди іти.
І стрибнув із водоспаду і упав кудись туди, там був сад немов Едемський, дикий, вільний і чужий, там закінчилась стежина, людські ноги тут не йшли, а я біг все далі, й глибше, не зупинюсь ні на мить, навіть тінь моя спинилась і полетіла кудись.
Йшов вже пізно і темніло, місяць встав тридцяту ніч, дивні образи витали перед шляхом у пітьмі, та не збавив я ні кроку,
піднесло мене у вись і побіг я швидше вітру, обігнать себе хотів.
І ввійшов я в дивне місто ще небачене ніким, пусто, тихо й дуже мирно, тільки листя шелестить.
Тільки зелень, трави, гори, й голос в серці шепче "йди!", а в вісках все голосніше ритм, ударів племенних.
І пішов я знову вгору, потім стрімко пішов вниз.
Де є баобаби й пальми, квіти сині і лілові, де є джунглі, спів пташиний і тропічний голос вмить "Ти по тій вологій глині, босими ногами йди,
І шукай те дивне місце де чекає тебе ціль".
І йдучи по мокрій глині двадцять місяців пройшли, освітляли мені шлях мій, щоб я знав куди іти.
Сорок місяців у небі, пролетіли як один,
ноги стерши я до м'яса, крикнув голосу у злі "Та не знаю я куди вже, і для чого мені йти? Нащо мучитись, терпіти, і безцільно в хащі йти. Вже й назад шляхів немає, і фортуні не знайти, моє полумертве тіло що уже неможе йти.
Вирішив я тут скінчити, шлях свій довгий, не простий, лиш напишу перед смертью лист до тих хто буде йти, тими самими стежками, що у гріб мене звели. Тут під пальмою й на зорі дивлячись в останню мить, я віддам хавлу тим духам, що вели мене сюди!".
Вже відкинувши надію, я до неба руки звів, а той голос злий як доля, в моїм серці загремів...
"І це те чого хотів ти? Мандрівник? Невдаха ти! Чи ти чуєш звуки бубна? Барабани? Співи ті? Ось вони уже за рогом, коло вогнища сидять! Племена! Міста забуті! Чи не цього ти хотів?
Ціль твоя ще із дитинства, мандрувати, а куди... Як не знаєш то схилися, і почуй сердечний ритм, він підкаже тобі швидко, чи кінець твій вже близький.
Якщо ні, то піднімися! Рано падати! Іди!
Ціль яку тобі ніколи, не збагнути в цім житті, йти вперед а в твоїх грудях, барабани племенні, все сильніше будуть бити так що голос там, в душі, буде в ритмі з ними мовить "Встань! Іди! Знайди свій дім".
І тоді лиш зрозумієш, що шукати свою ціль , це твоя одна планида, що веде тебе в житті,
а твій дім, це та дорога по якій ступаєш ти... "
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
