Потягів суглоби залізні,
Зізнання наївні і запізнілі,
Кохання перед боєм навряд чи важливе,
Вагу мають багнети і серця сміливі.
Від вітру холодного очі сльозяться,
Від долі, як не крути, ніяк не сховатися,
Нам скоро із рідною землею брататися,
Нам битися з тим, з ким ліпше не зустрічатися.
Твої руки білі, вразливі й холодні,
Ти шепчеш, ти шепчеш слова прощальні,
Твої очі, як завжди, бездонні й печальні,
Скажу тобі щось наостанок безжальне.
Про те, що нам краще було і не знатися,
Ніж так от на станції рвучко прощатися,
Про те, що життя таке мінливе,
Про те, що кохання водою спливе.
Ти забудеш мене вже цією весною,
І не згадаєш навіть думкою злою,
Мій образ розтане між клопотів і днів,
Ти, навіть, не згадаєш, що я тобі говорив.
Доки невдоволено пару пускає локомотив,
В голові засів квітчастий мотив,
Вальсу, що спільно ми танцювали,
Посеред світлої бальної зали.
Кохання – це гра, це просто забава,
Яку зупиняє кривава заграва,
Усі почуття з’їдає війна,
Це дивне римування: «війна-почуття».
Ти дивишся в очі благально,
Це все таке незграбно,
Це все так печально:
Усі ці невиплакані прощання.
Прощай, прощай, моя мила!
І постарайся бути щаслива!
Нам різними шляхами іти судилося,
Тобі по життю далі, а на мене чекає куля.
Нам не до почуттів і філософій,
Життя розмоталося до кінця як сувій.
Тут уже не важить: «Бути чи не бути»,
У нас попереду бій біля станції…
