Боже, котрий в мені, говори зі мною словами мудрості,
словами німими, але зрозумілими, як усе суще у цьому видимому світу.
Дай мені світло, щоб вийти із темряви, стежечку з лісу,
факельну ходу чернечого ордену між давно порубаних дерев
і давно розбитих колон давно неіснуючого у поцейбічному світі храму,
проте ще живого в глибинах моєї заблукалої пам’яті…
Дай просто орієнтир, зірку, що проривається між кошлатих, як квочки, хмар,
блискавку, що розтинає глибоку безодню відчаю…
Уколи мене стернею у ту мить, коли спатиму, а ворог підкрадеться.
Будь моїм мечем, моїм вовчим іклом, моїм обладунком.
Будь моїм верцадлом, в яке подивиться той, хто зможе,
щоб піти з тим, що принесе…
Хай оніміє язик мій на слові, що має бути промовчаним,
і хай говорить, коли має прозвучати те, що ти,
Боже, котрий в мені,
схочеш, щоб було проказане.
Бо я знаю, що я – не просто лише оце тіло
і не просто оці коливання настроїв поміж буднів життя.
Я значно більше.
Я – ліс, я – жевріючий вогонь, я – спалах блискавки, я – вовчиця, я – храм.
Я – верцадло.
А ти – не сивий старець у тропосфері чи десь над нею,
а той, кого важко осягнути, важко відчути,
як і важко відчути, скажімо, електричні імпульси між нейронами.
Ти – той, хто мешкає в золотому храмі моєї душі, і, коли я молюся,
ти просто слухаєш і чекаєш, коли проситиму найважливішого,
щоб відбилося воно тут, у поцейбічній реальності.
