Здається, літо вже губило пера,
останні двері брало на скабу,
«Люблю», – сказав я білому паперу.
Вода стояла темна, як мадера,
а понад нею берег чи й не берег,
а так – барвистий ринок Істамбул.
То я на нім тримав тебе за руку,
я муку полоскав на бистрині,
Я обнімав вологе і опукле,
я переймав солодке, наче цукор.
На весь базар, на всі шовкові луки
той поцілунок танув і дзвенів.
А ти прощалась, лежачи, прощалась.
Так неумисно, гірко, горілиць.
Ти вже була нечула, наче далеч,
була за туском і була за жалем,
та й не була ж, а тільки заблукала
поміж оцих чи яток, чи копиць…
І я од тебе – за одненький подих,
а сам од себе – геть на чужині,
не знавши броду, не питавши згоди,
ходив і слухав, як так само ходить
твоє вечірнє дихання по воду,
твоє османське сонце по мені.
