У цьому тумані розходяться межі та сходяться шви.
Примарні дерева шукають можливість ввійти в білі брами.
Почути цей голос – голос знахарки, що рве чортополох,
одинокої літньої жінки із формами палеолітичної Венери –
почути цей голос, піти на цей голос і вийти до річки.
Білої-білої річки, на білій кручі якої завмер чорний вовк.
Що знаєш ти, вовче, про темних примар людського духу?
Про темне лицедійство гарних, але невпевнених у собі жінок?
Про темне безсоння замкнутих у власній безпомічності чоловіків?
Про темряву – назагал – світлих людських душ?
Що знаєш ти, чорний вовче, що вийшов з білої ріки потойбічного світу,
про межі людської свободи?
Він дивиться мені в зіниці поглядом жовтих, як облетілі зорі, очей
і тільки голосом літньої знахарки рятуюсь від останнього кроку у воду…
