У нього у грудях – синя вирує імла.
У нього у грудях – лелека, вигнувши шию, клекоче.
Я – біла зоря, і я ще у нім не зійшла,
ще душу його терзають чорти й поторочі.
Ще ніколи не чув він голос моєї душі,
а відтак і не знає: я – та, що зламає завіси,
бо буває той час, коли краще не брати ножів,
а буває такий, що ріжуть по свіжому зрізу.
Темні вітри огортають його, ніби сном,
невловима, як шепіт, на нього намовлена туга.
І клекоче у грудях білий птах із чорним тавром –
тотем або страж, чи сутність його та, що друга.
І коли проросте між туману серпнева трава,
коли зацвітуть аконітові відьмині квіти,
літо зайде у тінь, як в пристріт – молитовні слова.
І тоді я зійду, щоб крізь тіні на нього світити.
