Похилились вишні стомлено додолу
Під молочні дзвони з поля череди,
Із городу жінка повз сільраду й школу
Несла власну долю, як відро води.
Почалась та доля в плетеній колисці
З маминого «люлі» в світлі каганця,
А зросла, сховавшись у дрібнім намисті,
Гріючись красою юного лиця.
Парубки злітались, мов шпаки до вишні,
Обіцяли щастя й гори золоті,
Тож собі обрала чуб і вуса пишні,
Що ввійшли у душу, як у храм святі.
Розлітались роки, мов з подвір’я діти,
З ранку і до ночі праця в них жила,
І було довкола так багато світу,
Котрий весь вмістився в обриси села.
Тож, занісши втому, наче дрова, в хату,
Склавши на колінах руки в мозолях,
Захотілось жінці вік свій вікувати
Десь поза городом в сяючих містах.
Прилягла на ліжко, задрімала трохи,
Снилось жінці місто – і вона у нім,
Велетні-будинки, вулиці широкі,
І нема городу, і нема корів.
Спи хоч до обіду у святу неділю,
Не реве худоба, не зове у хлів,
Крізь вікно прокрите лиш автомобілі
Гулом колошматять світ безкраїх снів.
А наступить вечір, зодягнешся в сукню,
І пройдеш проспектом, ваблячи мужчин,
Ні сапа не кличе, ні свиня не хрюкне…
Не гукне й сусідка на плітки за тин.
Споришева стежка не заросить ноги,
Не дзвенить повітря, бо густе, як дим,
Ніби жайвір, в серці забринить тривога,
І селом запахне рідним, дорогим.
Тож, з повік струсивши втому і дрімоту,
Усміхнеться жінка: місто – це не те,
Як душа, пригрівшись у селі, з городу,
На землі, як вишня, в небеса росте.
Щастя, нам здається, ох, буяє квітом
Там, де нас немає, у чужій землі,
Та якщо й літає щастячко над світом,
То гніздиться, певно, у своїм селі.
Там, де похилились вишеньки додолу
Під молочні дзвони з поля череди,
Де з городу жінка повз сільраду й школу
Носить власну долю, як відро води.
