І день догорає на лицях
присмерком спалених храмів,
і засинає на крицях
зброї вдоволених хамів.
І щось там чорніє за містом
круки чи трупи буржуїв?!
Осінь іде падолистом
холодом й зникненням струму...
І замовкає в дитині
зойком чи криком молитви.
Це неповторність в картині
війні громадянській-гонитві.
І я тут один із нащадків
шляхетського роду в аскезі…
В собі я шукаю лиш статків
в собі я бачу лиш межі.
І хтось промовляє до мене
у сні чи прозрінні святому?
І тіло наповнює смертне
і забирає всю втому.
Ця ніч не остання з присутніх
і руйновища не квіти.
Епоха ця є з незабутніх,
що творить ілюзії-міти.
