У ті часи, коли блакитна мрія
Дражнилася на віддалі руки,
Вона казала: "Я отак не вмію.
Так вибивають тільки жебраки".
У ті часи, що лестишся - і маєш -
Перед тобою жила золота,
А ти лише під себе загрібаєш,
Вона казала: "Я тоді не та".
Були і біль, і розпачі, і втрати,
І вчинки небувалої краси.
Вона казала: " Нам же умирати!
Для чого тут, даруйте, про часи?"
Дива траплялись. І безсмертні речі
Вона місила, як щоденний хліб.
Бо серце має бути, ніби з печі,
Бо жити треба не уздовж, а вглиб.
