Есперанто
Мене спитала
Книга –
Я їй відкрила
Душу.
Прошила
Наскрізь
Крига
Мої
Несмілі
Очі.
Сказати
Мушу:
Мене
Читала
Книга
Сеї ночі.
Її крило
Мічене
Черкалось
Моїх
Русих
Скронь.
Душа,
Мов світла
Діва,
Стояла
Осторонь.
Мене
Читала
Книга,
Гортаючи
Навскіс.
Між нас
Зітхала
Дивна
Днина,
Неначе
Блудний син.
О бенефіс !
Вона
Мене
Не знала,
Але мене
Шукала.
Шукала
Нас
І нашу
Синь,
Де я –
Ратай
На ниві
Срібній,
Пророщую
Роки,
Вона –
Маленька
Свічечка ,
Згораючи
Посвідчує
Мої
Рядки.
І ми йдемо
У колоні
Собі подібних
Дам,
Уста
Котрих
Крізь
Сон
Молили:
“Світла,
Сонця,
Долі!”
Відлунням
Небо
Сполошилось:
“Ні, сонця
Не віддам.
Боюсь,
Спопелить
Ваші
Душі,
Залишить
Лише чад.
Проміння
Світле
Майбуттю
Донести
Мушу,
Щасливий
Виплекати
Сад…”
Від слів таких
Незвично
Теплим тілом
Пронісся
Льоду
Жах.
Я – остовпіла.
І холоду
Вузенькі
Стрічки
Забили
По плечах –
Як перший
Штрих
Зими.
Як виповнене
Щастя,
То книги
Знак,
Знак сови,
То з неба
Причастя.
Генезис
Долинно
Іде
Відчай.
Над прірву.
У гори
Іде.
Глибинно…
Мозолять
Руки
Торби
Заробітні.
А де
Та правда,
Що зрошена
Славою?
Чому
Зорі
Не бачать
Горянина?
А вітер –
У гори.
А вітер –
Крізь доли
Забавою.
Ридає
Україна.
Зранена.
Дим повзе
На горах.
Просять
Правди
Знедолені,
Просять
Віри
У снах.
Тяжко
Русинові
У Чехії
(Зморений),
А з мадярами –
Жах!
Долинно
Заводять
Круки
Пісню
Могильну.
Дзвінку.
Бійці стрілецькі,
Учорашньої
Діти
Науки,
Кров'ю
Святою
Залили
Тису-ріку.
У горах
Карпатських
Народжене
З болями
Наймення
“Українська
Земля”.
Буде сонцем
Залита
Долина,
І буде світом
Бродить
Сивина.
Прикро,
Вічно
Болітиме,
Щоденно,
Те,
Що випив
Горянин
Сповна.
Будуть
Вітри
У полі
Яріти,
Буде
Мливо нове,
Новий хліб.
А Карпатського
Гонору
Діти
Не загублять
Волошина
Слід.
Вітер –
Крізь доли.
Вітер –
У гори.
Диму бути
Тільки
У снах.
Геть недолю!
Геть потвору!
Нікому
Не дамо
Нам
Навіяти
Страх!
Розп'яття
Ти –
На Хрещатику,
До неба
Руки
Простягаєш,
Два крила.
Ти
З батьком.
Від безбатченків
Щось просиш…
Що?
Добра
Чи зла?
Яка безглузда
Витівка!
Правдиво,
Кажуть…
Сім
Ачи дванадцять
Свіч
Горіли
Перехрестям,
Чиста перло,
Коли
Тебе,
Затиснену
Зусібіч,
Немов злодійку,
Виставили
Напоказ?
Одвічно.
П'єдестал
Говерли
Молиться
(Земля твоя)
Учорашній,
Тій, що сьогодні,
І – за майбутній Час.
До Другого
Пришестя.
Жезли.
Пря.
А гори
Ждуть
Вождя.
Сторіччями..
І чути
Гомін –
Солодких
Рік
Екстази
Чи споминів
Жахливого
Буття?
Маленька
Квіточко!
Чому твоє
Життя
Нагадує
Скорботну
Діву,
Що оплакує
Розіп'яте
Дитя?
Ти –у вічнім
Горі.
Гориш –
Стікаєш
Свічкою,
Стоїш.
На плаці
Болю,
Неначе
Горда
Пава,
Окрилена
Марічко!
О волі!
Волі!
Волі!
А сонце
Кличе
Її,
Живу,
Веселу,
Гордовиту,
Аби сягало
Полум'я
Душі
Небесних
Храмів.
О вкраїнська
Свита!
Батьки
У тебе є.
А діти?
Діти
Потребують
Життя,
До тебе
Моляться
І просять
Порятунку.
Ти –
На Хрещатику –
Дитя.
