Вона – запалена свічка, вона – твій останній край.
Ти ходиш до неї притьмом, вертаєш з усіх доріг.
Минаєш руїни міст, ліси і стонадцять зграй
морозів і завірюх, що перший приводить сніг.
Вона - твій останній санктум десь на відлогах землі,
колиска твоя і карма, протічна твоя вода.
Вона така ж ілюзорна, як люди в картинах Далі,
чи
патетика книжних слів: «Візьми, але потім воздай».
І вітер нічний, і дощі, і хмар швидконогі пси,
і вирвані щипцями кігті твоїх бездомних мандрівок
бери в свою вовчу душу і неси до неї, неси,
як останнє своє майно, як добротний осінній ужинок.
Вона ж бо – останній край, свіча на вікні, притулок,
замотане в річку русло, де можна лягти й спочити –
дивитись, як над тобою човни пливуть, ніби труни,
а ти от іще живий, не спійманий чорним світом.
І є у те́бе вона, і доки вона з тобою
ти вертатимешся до неї, де б не йшла твоя вовча путь.
Є жінки, що чекають мовчки, рахуючи дні, як набої.
Є дороги, і є повернення до тих, котрі просто ждуть.
Є утома і є розрада, є життя і його подоба.
Є брехня і є пошук правди і найперше таки в собі.
Є просто собі жінки, і жінки найвищої проби, –
і якщо таку ти зустрів, то люби її,
просто люби.
