Коли виходжу – вже осінь холодом цілує,
Самотньо так поміж тунелів сірих цих будинків,
Запросто дуже перехворіти на застуду,
Від смутку не зцілюють розривки.
Під зорями нічного неба,
Холодний вітер, кава гірчішає зі смутком,
Про сни, безсоння згадувать не треба,
Про те минуле, майнуле і проминуле.
А я ходжу, довкола гріє зимно місто,
Я наодинці тут і там такий самотній,
На тих вулицях пустих затісно,
Гастролі і прим’єри у театрі йдуть заочні.
Сказав би хтось чи написав про все,
Книжки у порохах замовчують про втому,
Там на полицях їм не так холодить,
Коли ж я йду, так важко говорити «Годі!».
На тих орбітах і не на тих маршрутах,
Трамваї, зорі, вулиці і ночі,
До безконечності перетривати й бути,
У цьому місті й місці мати себе просто хочу!
